Розділ 4. XXXIV. Порох свободи

— Обережніше, чорт забирай! — гримнув чоловік справа, поки Артур ліктями розштовхував собі й Ріні шлях до самих вартових, які охороняли ратушу.

Містяни вже не перший день виходили на демонстрації: коли повстанці стали друкувати й розповсюджувати листівки про незаконність правління Ріоталі, мер Волвару і його радники-алітерці прийняли доленосне рішення — вчиняти рейди на друкарні й затримувати всіх більш чи менш підозрілих чоловіків. Вони затримали кількох з повстанців, але в більшості це були звичайні містяни. Ті з них, хто повернувся, розказували про катування. Чутки ширились швидше за пожежу у спекотний день, і врешті люди почали збиратись під ратушею, вимагаючи звільнити увʼязнених. Розрахунок Ґілберта працював.

— Сьогодні чи завтра, — передбачив він, — буде сутичка. А нам потрібно лише роздмухати цю іскру.

Ріна озирнулась і знайшла поглядом Вілла. Він теж був тут, посередині натовпу, а Кріс в самому кінці.

— Волю друкарям! Воля друкарям! — кричали навколо.

Артур перейнявся і теж гримнув на вухо Ріні. Жінка скривилась. Він голосних звуків у неї боліла голова, але Ґілберт тепер не дозволяв їй відсидітись у схованці. Він взагалі не говорив з нею. Пройшло вже два тижні після того, як вони змогли переправити ладиронських вчених через гори в Мегінкар, і звідти кораблем до Ладиронії, а Ґілберт не перестав ображатись на Ріну. Сам він з новачками був у натовпі, що стояв під вʼязницею, очікуючи, коли іскра загориться.

Першим полетів камінь. Десь ззаду, Ріна навіть не помітила, хто його кинув. А тоді вартові, які стояли у два ряди з пістолями, підняли зброю. Секундна тиша, навіть серце і те пропустило удар.

— Назад! — закричали алітерці. — Всі назад!

Але Артур подався вперед, разом за ним ще кілька міцних хлопців, і у відповідь прозвучав перший постріл. Чоловік, що стояв перед Ріною, впав мертвий, ще один справа, вона і сама рефлекторно присіла.

— Назад! — продовжували кричати вартові. — Не стріляти! Назад!

Але натовп, неначе хвиля, навалився на них. Почувся залп пістолів, останній — алітерці не мали змоги перезарядитись. Бійка була жорсткою. Ріна загубилась в ній. Вона вже не могла бачити ні Артура, ні Оллі, лише криваві рани від куль в тих, хто впав і благав про допомогу.

Алітерські вартові не втримали стрій, і натовп прорвався до входу. Назустріч їм вийшли ще вартові, пів сотні чоловіків, не менше. Містяни хлинули назад, хто з них вмів стріляти — схопили рушниці полеглих алітерців.

З натовпу, який тікав, Ріну виловив Оллі: схопив за руку і потягнув за собою. Поки Кріс, Артур й інші повстанці допомагали містянами відстрілюватись від міської варти, в них було інше завдання. Томмі з Тедді теж були напоготові: вони прибігли до чорного ходу ратуші на звуки пострілів і принесли з собою величезний ящик. Замок зламали, двох вартових, які охороняли ці двері, застрілили, і вчотирьох вони увійшли до ратуші. Алітерців у коридорах не було: всі висипали на вулицю, щоб втримати натиск містян.

На другому поверсі Ріна, яка йшла попереду, зупинилась і подала знак. Всі четверо сховались за дверима однієї з кімнат. Далі йти не було можливості: за кутом вже стояли вартові, які охороняли залу, де збиралась міська рада. Алітерські пани разом з мером і сьогодні були там: всі, окрім двох, але до них було вирішено добратись пізніше.

— Тут, — вирішила Ріна, і Томмі з Тедді поклали ящик на підлогу.

— Не задалеко? — засумнівався Оллі.

— Неваж-миво, головне, щоб посипались стіни.

Оллі кивнув і відкрив ящик. Всередині був простий механізм, схожий на новомодні годинники, тільки без стрілок чи циферблату, а з металевим молоточком натомість. Під механізмом весь ящик був заповнений чорним порохом. Тедді навіть відійшов на крок, зрозумівши, скільки пороху вони принесли з собою. Але порох без вогню був лише селітрою, вугіллям і сіркою. Оллі завів пружину механізму на час, який дорівнював приблизно пʼяти хвилинам, і глянув на Ріну, щоб отримати останнє підтвердження. Жінка кивнула. Хлопець дістав з сумки тугий згорток, і обережно, тремтячими руками розрізав його. Всередині була металева куля. Вона була схожа на звичайну, якщо не приглядатись. Насправді це була ємність з гримучим сріблом, яка могла вибухнути навіть від найменшого удару. Оллі вклав її в заглиблення, у яке через визначений час вдариться молоточок, і піднявся на ноги. Ті помітно тремтіли.

Вони вийшли назад так само, і ніхто їх не помітив. Відійшли далі, сховавшись за іншим будинком і чекали. Оллі нервово гриз нігті, навіть Томмі з Тедді притихли. Ріна уважно слідкувала за часом на своєму кишеньковому годиннику: новинка з Ладиронії, подарована Альбертом. Хвилина, друга. А колись вона врятувала Ріоталі від такої самої вибухівки, яку підготували для нього повстанці. Тепер вже жінка не сумнівалась, що слова умли, яка попереджала її не рятувати когось, були саме про Ріоталі. Скільки смертей вона могла запобігти, якби тоді, на святкуванні народження свого сина, він би помер. Король Хіроторі був би живий, і вони б змогли домовитись в Отраді. Джеймс був би живий. Астрі був би живий. Ріна здригнулась і глянула на ратушу. Чотири хвилини.

— Можливо срібло не вибухнуло? — розгублено спитав Оллі.

Він найкраще з усіх серед загону Ґілберта робив вибухівку, але завжди сумнівався у своїх здібностях. Ріна не сумнівалась.

— Ще хвилину, — заспокоїла вона його.

А тоді прогримів вибух. Він був такої сили, що каміння зі стін ратуші розкидало по вулицях навколо. Кілька шматків долетіло навіть до Ріни й зупинилось біля її ніг. Тедді з Томмі кинулись на землю, Оллі присів, закриваючи вуха руками. 

— Зараз! — гукнула вона, і, озброївшись кинджалами, вони кинулись у пил.

Якщо хтось з алітерських панів вижив, їх треба було вбити зараз. Артур зі своєї сторони теж кинувся вперед: добити вартових, яких засипало камінням. Натовп, ще секунду тому приголомшений вибухом, загудів і хлинув вперед, на розвалини. Це була різанина. Містяни, спраглі до крові, шматували вцілілих вартових. А за кілька хвилин роздався другий вибух, в кількох кварталах від ратуші: це Ґілберт з іншими хлопцями підірвав стіну вʼязниці.