XXXIII. Другий найдовший день у житті короля

— Ми наздогнали екіпажі ще до Діара, — відрапортував Менлуарський. — Всередині були лише жінки й діти.

— Вчених? — уточнив Ріоталі.

— Так. Кожному з них прийшло запрошення на вечерю у Третсів. Їх зібрали разом й отруїли. Прокинулись вони вже звʼязані в екіпажах.

— І ніхто з них не знає, де чоловіки, — не спитав, а ствердив король і важко зітхнув. — Вони обставили нас, Арата.

— Ми ще можемо знайти їх! — заперечив командир. — Якщо вони в Алітері…

— Якщо. — Ріоталі стрімко піднявся і накинув свій білий церемоніальний сюртук, розшитий червоними нитками й сріблом.

— Ми перевіряємо кожен екіпаж, кожне судно…

— Вони виїхали на конях через Мегінкар, — обірвав його Ріоталі. — Відвернули нашу увагу екіпажами, а самі пройшли через гори. А можливо змогли вибратись вночі через поля, або через Сорон. Ми вже не знайдемо їх. Ця битва за ними.

— Мій королю…

— Йди, Арата. Вдягни біле, сьогодні свято.

Чоловік вийшов, і король глянув у дзеркало. Він вже давно не впізнавав себе, і справа була не у відсутності рогів.

Біля кімнати Юндера вже стояв цілий натовп зі слуг. Хтось тримав біле вбрання нареченого, хтось таз, хтось відра з водою. І всі вони помітно нервували.

— Що тут? — гукнув Ріоталі, і слуги схилились в глибокому поклоні.

— Мій королю, – вийшов один з них, — ми не можемо увійти.

— Двері закриті?

— Генерал Койл не дозволяє нам.

Ріоталі гмикнув і без стуку розчахнув двері. У кімнаті смерділо димом і випивкою. Сам Юндер лежав на софі. Він підняв голову, вже готовий крикнути на слугу, який посмів не послухатися його наказу, але, помітивши короля, втомлено опустив голову назад на подушку.

— Лишіть все і вийдіть, — скомандував Ріоталі.

Слуги швидко покинули кімнату.

— Що з тобою? — насмішкувато спитав король і підійшов ближче.

Сів на бильця софи над головою Юндера й уважно вдивився в обличчя друга зверху.

— Я не можу, — прошепотів генерал, не відкриваючи очей.

— Ти потрібен мені за пів години у молитовній залі. Вдягнутий як наречений і у вигляді, який не змусить Адель Сафонську втекти звідти. — Він глянув на три пустих глеки з-під вина на столі. — Бажано хоч наполовину тверезий.

Юндер покачав головою.

— Як я можу зробити це з дівчинкою? Я не кохаю її.

— Я теж не кохав Джину, коли одружувався.

— І ти покохав її?

Юндер відкрив очі й уважно глянув на Ріоталі. Той довго вдивлявся в обличчя чоловіка, але врешті відвернувся і підійшов до столу, взяв гребінець.

— Я вдячний їй за дітей. Ти теж будеш. Це більше, ніж кохання.

— Шляхетна алітерка, діти, землі. — Юндер покачав головою. — Це не я.

— Ти ж хотів цього.

— Коли мені було сімнадцять!

— Ти хотів цього, поки не зустрів Ріну! Підіймайся! Це наказ!

Юндер слухняно вскочив на ноги. Ріоталі сам сів на софу і жестом показав чоловікові на підлогу. Той сів спиною до друга і стиснув зуби: Ріоталі заплітав коси необережно, часто смикав за волосся і боляче тягнув на себе.

— Мені потрібна Сафонія, — вкотре повторив король, вичісуючи довге волосся Юндера гребінцем. 

Воно було жорстким, зовсім не схожим на алітерське. Дивовижно чорним, хоч і зі срібними нитками сивини.

— Мені потрібен ти в Сафонії. І щоб ти зробив спадкоємця. Виховав його вірним короні. Монтаро опиратиметься, але ти мусиш взяти тамтешніх панів під свій контроль. Розумієш?

Юндер мовчав.

— Дівчинка обожнює тебе, — мʼякше додав Ріоталі. — Ти й сам не помітиш, як покохаєш її. До того ж вона справді схожа на неї.

Він повільно заплітав волосся генерала у косу. Колись давно вони робили це часто: заплітали один одному волосся, хоча у Юндера ніколи не виходило добре. Коли вони перестали? Коли зʼявилась Ріна. У всьому була винна вона. Якби тільки він не помітив її тоді на тій засніженій дорозі.

— Ялі, — тихо покликав Юндер, і король здригнувся, нахилився нижче, — невже вона і справді мертва?

Ріоталі прикрив очі й важко зітхнув.

— Так.

— Сафонія буде твоєю, — так само пошепки пообіцяв Койл, хоча в кімнаті були лише вони двоє.

Ріоталі затримав погляд на його тонких губах, на сивій щетині, що вкривала щоки, і ледь усміхнувся.

— Дякую.

Як би вони не спішили, в молитовній залі на них вже давно чекали. Ріоталі лишив Юндера у колі гостей, а сам підійшов до трону. Джина теж була вже тут: покірно сиділа у посрібленому кріслі й піднялась назустріч чоловікові. І тоді ж Монтаро Сафонський вивів до зали Адель. В неї було неймовірне плаття: біле, з вишитими червоними розами аж до самого подолу. Воно було у ладиронському стилі: обтягувало фігуру до самих стегон, а тоді пишною спідницею спадало до землі. Очі Адель сяяли від щастя, коли вона побачила Юндера, і Койл теж усміхнувся у відповідь, хоч у грудях йому боліло.

— Сьогодні ми зібрались, щоб засвідчити перед Старійшинами шлюб двох людей, — одразу почав Ріоталі. — Юндере Койл, Адель Сафонська, підійдіть. Якщо хтось з присутніх має щось проти цього шлюбу, то кажіть про це зараз.

Він вичекав хвилину і кивнув.

— Помолимось.

І поки всі прикрили очі й піднесли долоню до лоба, Ріоталі нишком глянув на Юндера. Яким би було їхнє життя, якби вони ніколи не повертались до столиці? Він думав про це тепер все частіше. А останні дні, після зустрічі з Ріною, він і зовсім не міг спати через навʼязливі думки. Коли з усім цим буде покінчено, вони десь поїдуть. Лише двоє. В гори…

Всі навколо замовкли, молитва скінчилась.

— Нехай наречені скажуть обітниці.

— Перед обличчям Старійшин я беру тебе за дружину, — Юндер запнувся і витріщився на Адель.

Чому він взагалі думав, що вони схожі? Він помилився. Він зруйнує цю дівчинку, зіпсує їй все життя.

— Я обіцяю бути вірним тобі, — пошепки підказала Адель і ледь стисла його пальці.

— Я обіцяю бути вірним тобі,  — продовжив Юндер, хоч вже і не розумів, що говорить, — шанувати тебе і коритись тобі.