XXXII. Вбити короля

Ріоталі покрутив лист у руках і уважно вдивився в дрібні рисочки, з яких складались слова. Два коротких речення: “Я знайшов мегінку, яку ви шукали. Завтра опівдні у цукерні на Колинського в Лівтерані”. Підпис: “Е.Г.”. Наче все, як і завжди: Едвард Голдсміт так і підписувався, коли передавав інформацію, а Ріоталі справді давав йому завдання розшукати Ріну в Ладиронському королівстві. Ще шість років тому. Чи міг Голдсміт справді знайти її? Ріоталі насупився. Але друге речення було нетиповим: вони ніколи не зустрічались взагалі, не те, що в цукернях Лівтерану. І все ж почерк був схожий. От тільки від Голдсміта листів не було ще з весни, і Ріоталі був впевнений, що його розкрили.

— Мій королю. — Арата Менлуарський, командир його королівської варти, зайшов до кабінету і вклонився. — Все готово.

— Скільки людей піде зі мною?

— Десятеро.

— Скороти до пʼяти.

— Але мій королю!

— Я не хочу привертати увагу, Арата.

— Це може бути небезпечно. Ви не знаєте, кого зустрінете в Лівтерані.

— Я думаю, що знаю.

Ріоталі встав зі столу і поправив поли свого піджака. Останній рік він намагався започаткувати в Алітері моду на ладиронські наряди, але дворяни не любили нового і не відмовлялись від довгих сюртуків.

— Ви посилили охорону в Лондірі?

— Так, мій королю.

Ріоталі кивнув і вийшов першим. В глибині душі він сподівався, що це справді Ріна: приїхала на північ і сама йде йому в руки.

Десь в той самий час, поки Ріоталі сідав на коня, Ріна вже була в Лондірі. Вона пронесла рушницю в молитовний дім під одягом, піднялась на третій поверх і зайшла до кімнати, яку вже намітила собі раніше. Тут в кутку, замотавшись у ковдри з головою, спав якийсь безхатько. Ріна копнула його носком свого чобота, і той визирнув зі свого укриття. Він був досить молодим, хоч і брудним з голови до ніг.

— Геть, — наказала жінка, і безхатько неохоче підкорився, зник у коридорі.

Тепер справа була за малим. Ріна зняла свій плащ, який прикривав верхню частину рушниці, і витягнула нижню частину зброї зі штанин. Визирнула з вікна, впевнилась, що бачить перехрестя з усіх боків, і приготувалась чекати.

Чим довше Ріна чекала, тим сильніше тремтіли її ноги: вона не боялась померти — подумки була впевнена, що не вибереться звідси живою — боялась не влучити. Не вбити одразу. Бо якщо його врятують, якщо вона не побачить на свої очі його останній подих, як зможе відправитись у свій останній шлях Великою Рікою? Долина Смерті не прийме її душу.

І як зазвичай це бувало у моменти, коли Ріна не могла заспокоїтись, вона починала рахувати. Звичка, залишена з часів, коли вона сиділа в сирій вʼязниці Токамадера Баконського. Жінка дійшла до тисячі, двох, пʼяти, почала знову. А коли тремтіння в ногах пройшло, помолилась Великій Ріці, попросила удачі й подумки звернулась до Лейті з Астрі. Була впевнена, що вони скоро побачаться.

Ріна зарядила рушницю, пістоль і визирнула у вікно. Задивилась на людей, які спішно бігали поміж екіпажів, на продавця з овочами, що стояв на тротуарі біля перехрестя, і нарешті помітила його: королівського вартового у синій формі, який першим виїхав на коні з проспекту і криком відганяв людей і екіпажі з дороги. За ним був ще один, тоді Ріоталі, ще троє замикали процесію. Ріна нахмурилась. Занадто мало людей, як для короля. Погляд її знову повернувся до продавця з овочами. Авжеж, це був один з людей Ріоталі. Хто взагалі продає овочі на початку літа? Неважливо. Він може мати скільки завгодно людей навколо — жоден з них не вбереже від кулі, що летить зверху.

Ріна скинула рушницю і зробила глибокий вдих. Лише один постріл, найважливіший постріл. Справа почувся тихий шум, і жінка машинально обернулась. Перед нею стояв той самий безхатько, якого вона вигнала з кімнати. І ще до того, як Ріна зрозуміла, що пастку готувала не лише вона, він кинувся на неї.

Постріл у тісній кімнаті вдарив по вухах. Вона пристрілила його, але все було зіпсовано: Ріоталі внизу чув її рушницю, а у дверях вже зʼявилось пʼятеро алітерців. І навіть перестріляй вона їх всіх, до короля вже не добратись. Ріна встигла вбити ще одного з пістоля, а одного ножем, коли її скрутили. Притисли до землі й забрали з кишень всі ножі, набої й димову гранату. Тоді підняли й ледь не на руках винесли по сходах вниз, на перехрестя. Містян не було: їх розігнали, двадцять алітерських воїнів стояли колом, майже всі у звичайному одязі. Вони тут були задовго до Ріни, і вона не могла б їх помітити. Бо хто приходить перший, той виграє. Колись вони з Ґілбертом так переграли Шино Лондарського, а тепер так переграли її.

Ріоталі стояв у центрі цього кола і терпляче чекав, поки Ріну приведуть до нього. Поки її тягнули, він вже не сумнівався, що то і справді вона. Він відчував, він знав. Він міг обманювати Юндера, заявляючи, що вона давно мертва, але коли засинав, то бачив жахи, в яких вона приходить по нього. І ці очі, такі схожі на очі його матері.

— Нам краще піти звідси, — запропонував Менлуарський. — Ми оглянули кожну будівлю поблизу, але все ж тут може бути небезпечно.

— Тримайте міцно. Вона тут сама.

Він зробив крок вперед, наче заворожений все не міг відвести погляду від очей Ріни. Вона намагалась вирватись. Але тримали міцно. Остання її надія була на той крихітний складний ніж, захований поміж складок рукава, але для цього потрібно було звільнити руку. Хоч одну руку. За спробами визволитись Ріна не помітила, як Ріоталі підійшов впритул. Спочатку вона побачила його чоботи: чорні, добротні, зі срібними пряжками. Тоді скинула голову і вдивилась в обличчя. Вперше за майже вісім років. Він постарів і схуд. Голова без рогів із туго заплетеним волоссям здавалась маленькою. Ріна очікувала, що він насміхатиметься, але Ріоталі був серйозний. Наляканий? Він повільно підніс руку до її обличчя, наче вона була звіром, що міг би відкусити палець, і стягнув повʼязку. Здригнувся.

— Це і справді ти. — Смикнув бровами й відступив на крок.