XXXI. Майже за планом

Тої ночі Ріні наснився Астрі. Уві сні вона стояла посеред кімнати, закута у кайдани по ногах і руках так, що не могла поворухнутись, а рогата тінь вбивала Астрі. Знову і знову, розрізала його шию, тоді оберталась до жінки й дивилась на неї пустими чорними очницями.

Ріна прокинулась в холодному поту, відкинула руку Артура і швидко вдяглась. Вибігла на вулицю і лише там зрозуміла, що взула чоботи навпаки.

До маєтку Вільяма Ірміна було лише хвилин тридцять пішки. Ріна пройшла темними вулицями, вийшла за місто й опинилась на лісистому пагорбі, звідки Ґілберт вів свої спостереження за будинком. Крім маєтку Ірміна тут був ще один, який належав якомусь алітерському пану, а далі густий ліс.

— Не спиться перед завтрашнім днем? — спитав Ґілберт, коли Ріна сіла поруч. Навколо них шуміла висока трава.

— Як впізнав мене?

— Інколи мені здається, що я впізнаю тебе із закритими очима. Готова викрасти Ірміна?

Ріна кивнула. Ґілберт протягнув їй флягу, яку тримав у руці, і жінка зробила ковток, скривилась. Це був дешевий ром.

— Завтра в обід, — нагадав чоловік.

— Я памʼятаю план.

Ріна віддала флягу, і чоловік теж ковтнув трохи.

— Втекла від свого коханця до мене? — пожартував Ґілберт, і жінка гмикнула. — Як він тобі? Вправний? — Ріна тихо засміялась. — Як так вийшло, що всі навколо вважають, що ми злягались, але ми ніколи цього не робили?

Мегінка забрала в нього ром і ковтнула ще.

— А ти хотів?

— Колись марив тим, — зізнався Ґілберт.

Ріна піднялась і сіла йому на коліна, нахилилась так близько, що їхні обличчя були лише в кількох дюймах. Хвилину вони вдивлялись в очі один одному, і обоє думали про те, як сильно вони змінились з моменту їх першої зустрічі.

Врешті Ґілберт забрав в Ріни флягу і зробив ковток, тоді ще три.

— Знаєш, мені буде легше Кріса поцілувати, ніж тебе, — зізнався чоловік, і мегінка розсміялась, злізла з його колін і лягла поруч, притулилась до його ноги. — Знову жахи?

— Снився Астрі. Як він помирає в мене на очах.

— Гарний був хлопець.

— Він нагадує мені його, — зізналась Ріна. — Артур.

— Фу, це занадто навіть для тебе. Твій коханець нагадує тобі племінника?

— Не зовнішньо, — спробувала пояснити жінка. — Він такий самий… живий?

— Це молодість, — впевнено відповів Ґілберт. — Я теж таким був до смерті Дороті й хлопчиків. Ти теж була. — Він задумався. — Напевно. Не можу сказати, що він подобається мені, твій Артур, але принаймні він розговорив тебе. Я сумував за твоїм голосом.

Ріна промовчала.

— І ти більше не запинаєшся.

Жінка витягнула руку вверх, і Ґілберт передав їй ром.

— Мені страшно, — зізнався чоловік. — Я ще ніколи не відчував такого страху, Ріно.

Вона затримала фляжку біля губ, але не стала пити, вслухалась, як тремтів його голос.

— Я сиджу тут ночами й думаю про те, чи не варто нам зупинитись. Відпустити хлопців додому, заселитись в пустих будинок десь на півдні й навчитись нарешті засівати поля. Думаєш, мені вже запізно? — Ріна промовчала. — Я все життя боровся, боровся, сорок років я махав мечем, тоді рушницею, але що з того? Я лише втрачав людей: Дороті, синів, Маркуса, Джеймса. І ми нічого не досягнули. Чому в цей раз має вийти?

— У нас вийде, — впевнено відповіла жінка. — Якщо ти повіриш, то вийде.

— Я вірив у Маркуса. Я вірив у Отрадське повстання. Але від Арніки й мегінів жодної звістки. Навіщо мені посилати хлопців на смерть? Щоб якийсь мегін, який з десяти років не був у Алітері, став королем? Яким королем він буде, якщо не пролив за ці землі кров?

Ріна мовчала. Насправді їй було байдуже. Та нехай би згоріло це прокляте королівство, аби тільки Ріоталі зотлів разом з ним.

— Ти засуджуєш мене, — з гіркотою зробив висновок Ґілберт. — Який він командир, якщо не вірить у те, що сам робить!

Чоловік замовчав. Рукою він став шукати флягу, щоб забрати її в Ріни, але не знайшов і важко зітнув.

— Ти пʼяний, — прошепотіла мегінка.

— Я більше не хочу мститись.

— Він вбив всю твою родину. Астрі. Джеймса!

— Ти можеш вбити його сотню разів, але це не поверне мертвих.

Ґілберт врешті знайшов флягу і в кілька ковтків повністю осушив її. На горизонті замайорів світанок. Ріна стисла зуби й піднялась, глянула зверху вниз на Ґілберта, на його посивіле волосся, що вибилось з хвоста і лежало на плечах. Якщо до того вона ще сумнівалась, то тепер точно знала, що мусить зробити.

— Ти йдеш? — чоловік сумно усміхнувся. — Я не можу поговорити ні з ким іншим, тільки з тобою. Чула про Коннора з Волвару? Койл йому всі пальці переламав.

— Я маю йти.

Назад Ріна майже бігла. Містяни вже просинались, виходили на подвірʼя своїх осель. Починався новий день, по-літньому теплий, сповнений звичайних справ і турбот. І ніхто не помічав на вулицях жінку, одягнену в старий, брудний одяг, яка задумала вбити короля. 

В стайні Ріна перевірила лист, який написала завчасно, осідлала свого коня і відправилась на північ. З Лівтерана до Лондіра дорога була широка і вимощена бруківкою. Жінці знадобилась лише година, щоб добратись до Мармурових воріт. Вони не були з мармуру, лише називались так. Біля них, як і завжди, стояло четверо вартових. Вони вороже глянули на вершницю, тож вона спішилась і останні двадцять кроків пройшла. І хоча ворота були закриті, Ріна не могла віддихатись від жаху. Глянула на білі вежі на фоні Сонкар і поспішила опустити голову. Здавалось, навіть стіни можуть її тут впізнати.

— Що тобі? — грубо поцікавився один з вартових.

— Лист для короля, — видавила з себе Ріна і дістала з кишені згорнуту записку, запечатану сургучем. Зверху стояла печатка Едварда Голдсміта, яку вони вкрали.

Секунду жінка розмірковувала. Тепер, коли вона і справді стояла перед воротами Лондіру, Ріна вагалась. Чи вважатиме після цього Ґілберт її зрадницею? Але якщо їй вдасться закінчити все так, одним листом, то Адель не вийде заміж за Юндера, і повстання не буде потрібним. Всі ті хлопці, за яких так переживає Ґілберт, будуть живі. Ніхто не загине.