XXX. Підозри

Джина втомлено прикрила очі. Останні дні маленька Рурі хворіла, а Масахіко аж ніяк не допомагав: повернувся до своєї дурної дитячої звички прибігати ночами в її спальню і гепав дверима так, що Рурі прокидалась і заходилась плачем. Він ображався, якщо Джина сварила. Довго, зі сльозами на очах доказував, що вона його не любить. Вона обнімала його. Масахіко відштовхував. В них і раніше часто виникали сварки через його поведінку, а коли принц дізнався, що Пармелія невдовзі переїде до Діара, став ще більш вимогливим.

Був ранок, і Рурі нарешті заснула. Її маленьке, ангельське личко було навіть блідіше, ніж зазвичай. Вона часто хворіла, з самого дитинства, і ніхто з лікарів не міг пояснити причину її хвороб. В народі це називали прокляттям алітерців, яке вони передають з покоління в покоління через кровозмішання.

— Приглянь за Рурі, — шепнула няні Джина і поспішила на вулицю. Ковтнути хоч трохи повітря.

Там, в саду, сховавшись від зацікавлених поглядів, жінка розплакалась. І ридала б ще довго, якби на неї не натрапила Мей Корська, яка і сама шукала місце для усамітнення.

— Пробачте мені, моя королево, — зойкнула Мей і хотіла піти, але Джина зупинила її.

— Прошу, лишіться. Поплачемо разом.

Мей підійшла до лавки, обвитої плющем, і сіла поруч.

— У вас щось трапилось? — спитала леді Корська. — Можливо я можу чимось зарадити?

— Я втомилась, — зізналась Джина. — Принцеса Рурі хворіє, принц вередує через те, що Пармелія скоро поїде зі столиці.

— Вони поїдуть одразу в Сафонію?

— Не знаю.

— Якщо хочете, я можу посидіти з принцем, — запропонувала Мей. — Я не маю своїх дітей, тож…

— Мій батько жорстокий з вами? — несподівано запитала Джина, і Мей здивовано глянула на королеву. — Я ніколи не питала, а можливо варто було. Я знаю його, він ніколи не був добрим.

— В нього важкий характер, — погодилась Мей. — Але я вже звикла.

— І все ж ви не повертаєтесь в Корію з весни, — Джина обірвала себе і швидко додала: — Ми раді, що ви тут, у столиці, я лише переживаю.

— Не варто, я повернусь після весілля леді Сафонської. Я і справді затрималась.

Мей задумливо обвела поглядом сад. Вона виросла тут, разом з Каорі. Але подруга дитинства навіть не відправила листа після смерті батька. Чомусь Мей здавалось, якщо достатньо довго пробути в столиці, Каорі обовʼязково приїде. Але тижні йшли, люди приходили висловити свої співчуття, а пані Гландарська лишалась у Волварі.

— Ніхто і не думав, що генерал одружиться знову, — висловила нарешті свої думки вголос Джина.

— Ви ж бачили її. — Мей усміхнулась. — Точна копія Ріни, тільки молодша і ще гарніша. Навіть характером схожа.

— Думаєте, це через те, що Адель схожа на Ріну?

— Це єдине пояснення, яке я можу знайти. 

— Можливо ви праві. Він занадто кохав її, я ніколи не бачила такого. Зазвичай люди здаються за сім років.

— Так і він здався, — заперечила Мей. — Тіло Ріни не знайшли, а Юндер одружується.

— Якби вона була жива, вона б дала про себе знати.

— Я бачила… — Мей запнулась.

— Ви бачили Ріну?!

Джина скрикнула так голосно, що сама злякалась. Швидко озирнулась і продовжила пошепки:

— Де ви бачили її? В Корії?

— У Волварі, коли їхала до батька. Мене схопили повстанці, і серед них була… — Мей запнулась, бо не була певна, чи жінку взагалі бачила. — Я думала, що то вона. Людина, яку я бачила, мала схожі обриси обличчя й очі. Я питала, чи то вона. Але людина не відповіла.

— Людина?

— Вона була одягнена, як чоловік. Коротке волосся, майже повністю збрите. І було темно в кімнаті. Але це відчуття… — Мей задумалась. — Я знала її, близько. Варто було мені побачити її, я була впевнена, що то вона.

— Але ви нікому не сказали?

— Я більше не впевнена в цьому. І чим більше я думаю, про те, що це могла бути Ріна, тим менше хочу розказувати комусь. Бо якщо це справді вона, то вона не хоче вертатись.

— Нікому не кажіть, — погодилась Джина. — Весілля менше, ніж за тиждень. І Юндер тільки зараз зміг нарешті відпустити її. Уявляєте, якщо ви розкажете, а це не Ріна? Він же зірветься знову шукати її. Шукатиме роками, до кінця життя. А Пармелія? У дівчинки нарешті є надія на краще життя. Ми не змогли захистити Ену, то нехай хоч її донька буде щасливою.

Мей промовчала. Нігтем вона зішкрябала фарбу з кількох дюймів лавки перед тим, як все ж наважитись сказати те, над чим думала останні тижні.

— Але якщо це вона, чому вона з повстанцями?

— Можливо вони утримують її проти волі.

— Ні, вона була з ними. Вони поважали її, слухали.

Джина хмуро глянула на леді.

— Вона обожнювала Астрі. Вона б не допомагала тим, хто його вбив.

— Значить вони їй брешуть, — знизала плечима королева. 

І все ж шкіра її вкрилась сиротами від тієї найлогічнішої здогадки, яка ставила все на свої місця.

— Все королівство знає, що уліадці змовились з королевою Арнікою, вбили короля Хіроторі. І що Астрі з Ріною загинули, бо намагались попередити це.

— Що ви хочете сказати? — холодно спитала Джина, але Мей вже було не зупинити.

— Що вона була там. З нас усіх вона єдина там була і бачила все на свої очі. І вона була лікаркою короля Хіроторі. Я не знала Ріну довго, але встигла зрозуміти одне: вона билась за справедливість. Завжди. Тож якщо зараз вона бʼється не за нас…

— Леді Корська, — обірвала її королева, — сподіваюсь, ви не збирались сказати щось, що можна трактувати, як зраду?

Мей підібгала губи й опустила погляд.

— Ні, моя королево. Пробачте, смерть батька погано вплинула на моє самопочуття.

— Прошу, йдіть, я б хотіла посидіти в тиші.

Мей пішла, а Джина ще хвилину витріщалась на місце, де сиділа леді Корська. Руки її тремтіли, і жінка обхопила себе за плечі, щоб хоч якось зупинити це. Не допомагало — тепер Джина тремтіла вся. Вона схопилась з місця і ледь не побігла через сад. Скоріше до палацу, де в найпівнічнішому крилі, на третьому поверсі лишилась жити Суміко, вдова Хіроторі.