XXIX. Безутішні вдівці

Ґілберт знову перечитав записку, яку приніс голуб, і скрутив її. Розкрутив, скрутив, розкрутив, скрутив.

— Ми можемо ще раз послати запрошення Ірміну, — запропонував Саймон Третс.

— Це підозріло. — Ґілберт знову розкрутив і скрутив записку. — Нам потрібен Вільям Ірмін. І він єдиний не погодився приїхати. Третсе, ви що, посварились з ним?

— Ми не були близькі, — ухилився від відповіді Саймон. — Він тільки починав свою наукову карʼєру, а я вже збирався переїхати до Алітеру.

— Втекти, — виправив його Ґілберт.

— Він тільки приїхав, — продовжив Саймон так, наче не почув уліадця, — тож побоюється кудись їхати.

Ґілберт глянув на Кріса, який стояв попід стіною, і кивнув хлопцеві.

— Кажи.

— Я приведу його. Візьму з собою Оллі, Артура, і ми викрадемо його з Лівтерану.

Ґілберт задумливо глянув на всіх хлопців по черзі.

— Ви не були в Лівтерані. Підемо ми з Джо. І Робб, ти теж підеш. Інші лишаться тут, Кріс за головного.

Артур зробив крок вперед.

— Дозвольте мені піти. Я був у Лівтерані.

— Ти? — здивувався Ґілберт.

— Так, я працював там у коваля минулим літом. До того, як доєднатись до вас.

— Добре, тоді ти підеш замість Робба. Крісе!

Вони разом вийшли на ґанок. По даху стукав дощ. Кріс запалив трубку, затягнувся і випустив клуби диму.

— Не помічав, щоб ти палив.

— Знайшов у будинку вартових. — Хлопець протягнув трубку командиру, але той махнув рукою.

— Ця гидота вбʼє тебе. Я бачив старих алітерців, які задихались, бо палили трубку все життя.

— Я помру раніше, — спокійно і серйозно відповів Кріс.

Ґілберт нахмурився. Заглянув в блакитні очі хлопця, але ті були холодні, як і завжди. Кріс взагалі ніколи не посміхався, тим більше не жартував, і його слова через то стали схожими на пророцтво. 

Ґілберту подобався Кріс. Він був відповідальним і надійним. Чоловік вбачав у ньому свого заступника, який поведе за собою хлопців після його смерті. І він був обережним. Ґілберт ніколи не думав, що Кріс міг би померти до того. Помирали інші — дурні, запальні чи лякливі — вони ховали їх разом, але тепер, уявляючи, як він опускає у могилу тіло Кріса, чоловік здригнувся.

— До Лівтерана майже два дні верхи, — продовжив Ґілберт і поспішив відігнати від себе зайві думки. — Кілька днів знадобиться на те, щоб прослідкувати за цим Ірміном: де він буває і коли ми можемо його перехопити. Десь два дні, щоб повернутись. Вечеря з науковцями через вісім днів?

Кріс кивнув.

— Якщо до вечора восьмого дня ми не повернемось, дій за планом.

Кріс знову кивнув. План був простий: дочекатись, коли всі науковці, відгукнувшись на запрошення, приїдуть до Третса, а на вечері підмішати їм снодійне у випивку. Вивезти всіх разом через Сафонію до того, як алітерці щось запідозрять.

— Якщо щось не вийде, тоді через Волвар і на корабель. Койл повернувся до столиці, і в Баконії зараз нікого. Лорди теж у столиці, на своє сране свято зібрались. Ми маємо зараз це провернути.

— Я все зроблю.

— Тоді ми вийдемо завтра на світанку. Не відпускай хлопців з маєтку, бо ми так і не дізнались, хто з них шпигує. І наглядай за Третсом, аби він нічого не укоїв.

Ґілберт поплескав хлопця по плечу і зайшов всередину.

Коли вони відправились на північ на світанку, дороги були розмиті дощем. Їхати поволі: спішити не було куди.

В Лівтерані зупинились в таверні серед нетрів міста. Тут було повно всяких диваків, і вони не виділялись. За Ірміном слідкувати було просто: хоча б тому, що він пересувався по місту разом з чотирма вартовими. Він ходив в одні й ті самі місця: з ранку до обіду в бібліотеці, тоді обідав завжди в “Золотому кухлі”, заходив до сірої будівлі в самому центрі міста, де збирались інші науковці, і врешті під вечір йшов додому. Завжди з охоронцями.

Ґілберт навіть подумав, що їм доведеться викрасти Ірміна прямо з ліжка, але десятеро вартових біля маєтку змусили пошукати інші варіанти. Тоді Ріна дістала своє чорне плаття з довгим білим комірцем і перуку. Вона просиділа перший день у бібліотеці, звертаючи увагу на те, які книги читав Ірмін. Їхні назви не були знайомі їй: “Термодинаміка”, “Теорії з опору рідин”, “Принципи математичних моделей”. Коли він пішов, Ріна переглянула дві з них, але не багато зрозуміла. А наступного дня жінка прийшла до бібліотеки ще до нього, сіла у читальному залі, прихопивши всі три книги, які читав Ірмін, і лишила їх в себе на столі.

Вільям Ірмін попри своє каноське походження не був високим чоловіком. Сухий, трохи згорблений і з примруженими чорними очима за товстими лінзами окулярів. Ріні подумалось, що вона могла б і сама його скрутити й доставити до Ладиронії. Четверо вартових, які ходили скрізь за Вільямом, лишились сидіти за сусіднім столом. Лише одного з них цікавили книжки, інші дрімали.

Ірмін пройшов до полиць, де ще вчора лежали книги, які забрала Ріна, не знайшовши їх — до бібліотекаря, а той після пошуків по журналу лише розвів руками й вказав на столик, де сиділа жінка. Вільям підійшов і зупинився біля Ріни, ніяково кахикнув, привертаючи її увагу, і жінка неохоче відірвала погляд від книги.

— Вітаю. Я перепрошую, але вам ще потрібна ця книга? — Ірмін вказав на “Термодинаміку” Пітера Чаклі, яка лежала на столі серед інших.

— О, пробачте мені, — Ріна усміхнулась і протягнула йому книгу.

— Ні-ні, якщо вона вам потрібна…

— Ви з Ладиронії! — жінка ще ширше усміхнулась. — Прошу, сідайте до мене. Я Енн.

 — Вільям, — у відповідь представився чоловік і обернувся до своїх вартових. Ті не особливо звертали на нього увагу, і чомусь це його заспокоїло. — Ви теж з Ладиронії?

Він сів поруч, поставивши свої записники перед собою.

— Ні, мій чоловік був. Але він помер.

— Мені шкода.

— Це нічого. — Ріна опустила погляд, удаючи смуток. — Смерть — милосердя для тих, хто важко хворіє. Все життя його цікавили різні машини. Чесно зізнатись, я ніколи не розуміла, про що він розказує, але тепер, коли його немає, я інколи приходжу, щоб самій почитати про це. Прошу, заберіть їх. Я, напевно, дивно звучу? Пробачте.