XXVIII. Вона вирішує

Адель навшпиньки підійшла до кабінету батька і прислухалась. За дверми вирішувалась її доля, але на цю нараду її не покликали.

— Баконський?

— Ні, будь ласка, Монтаро, тільки не той пихатий молодик, — попросила Люсі. — Я бачила його, і він жахливий.

— Але він — остання надія. Всі інші родини або вже підгодовані Ріоталі, або відмовились через страх перед королем.

Адель здригнулась, згадавши Рейзо Баконського і його жахливі манери в гостях у Гландарських у Волварі. Тільки не він. Краще вона піде в умли, ніж за нього заміж.

— Думаєш, Баконський наважиться піти проти короля? — з сумнівом спитала Люсі.

— Я напишу йому знову. Він єдиний, хто не дав відповіді.

— А якщо розглянути менші родини?

Було чути, як Монтаро сів у крісло. Тиша.

— Я напишу їм. Збери її речі. Ви поїдете в Ладиронію. Ви й так мали їхати, тижнем раніше, тижнем пізніше — неважливо.

— Але завтра свято Літнього сходження, — здивувалась Люсі. — Ми не можемо просто поїхати з Лондіру — ми запрошені на вечерю з королем.

— Я лишусь, поїдете лише ви. Скажу, що захворіли, а тоді ніхто і не згадає про вас. Люсі, ми маємо її вивезти.

— Надовго?

— Якщо потрібно, то назавжди.

Адель прислухалась і їй здалось, що вона чує тихий плач матері.

— Вона не вийде заміж за Койла.

Далі дівчина не слухала. Вона кинулась до кімнати, вдягла свій костюм для верхової їзди, зібрала волосся і поклала в кишеньку на поясі всі свої гроші: двадцять девʼять золотих і дрібноту срібняками. Востаннє оглянула кімнату, відчуваючи, що після цього вже не повернеться до неї, а якщо і повернеться, то новою, дорослішою версією себе. А тоді похапцем забігла до Іоко, поки батьки ще були зайняті плануванням її майбутнього.

— Адель?

— Іоко, ти маєш мені допомогти. Збирайся.

— Що ти..? Тобі заборонили виходити.

— Саме так, тому мені й потрібна твоя допомога, щоб обійти вартових на дверях. Удаси, що тобі погано. Впадеш, полежиш пару хвилин, а я за цей час втечу.

— Мене виженуть.

— Тільки якщо дізнаються.

— Авжеж вони дізнаються! Адель, тобі не просто так заборонили виходити з дому! — Іоко ухопила подругу за руки. — Тобі краще лишатись вдома.

— Якщо ти не допоможеш, я вистрибну у вікно.

— Адель!

— Це буде на твоїй совісті, якщо я розібʼюсь. Я напишу записку, що це ти винна в моїй смерті.

— Куди ти взагалі йдеш?

— В королівський палац, я маю побачитись з Юндером.

— З генералом? Навіщо?

— Я вийду за нього заміж, Іоко. Навіть якщо батьки проти.

— А він пропонував тобі одружитись?

Питання змусило Адель задуматись. Юндер і справді ніколи не казав їй про свої почуття, але вона була впевнена, що він теж її кохав. Вона ж бачила, як він дивився на неї. Наче вона була несправжня.

— Я сама запропоную, — вирішила Адель. — То ти допоможеш мені?

Іоко кинула погляд, сповнений надії, що хтось увійде, на двері, але за ними було пусто.

— Зробимо по-моєму. Вийдеш через вхід для прислуги.

Дівчина дістала зі скрині своє стареньке плаття і протягнула Адель. Та швидко накинула його поверх свого костюма.

— Сховай волосся.

Вони разом заплели довге волосся Адель у косу і сховали її під очіпок. Зверху Іоко вдягла на дівчину потертий плащ, і ось вже леді мало відрізнялась від служниць.

— Коли виходитимеш, опусти голову, — наставляла алітерка. — Ходи як прислуга і не дивись нікому в обличчя.

— Як ходить прислуга? — здивувалась Адель.

— Боязко.

З кухні вони поцупили пустий кошик, і дівчина без перешкод вийшла крізь вхід для прислуги, а звідти до воріт і вниз по вулиці. Спершу Адель розгубилась, бо ніколи не ходила столицею пішки — завжди в кареті. Тинялась в різні сторони, сподіваючись знайти потрібний шлях, і врешті, за годину дійшла до воріт королівського палацу. Тут вона за кутом скинула старенький плащ і плаття, лишила це все разом з кошиком посеред вулиці й пройшла у ворота вже як Адель Сафонська.

Вона обійшла сад, але в ньому нікого не було. Зайшла в чоловіче крило, але зрозуміла, що не знає, де знаходяться покої Юндера, а у слуг побоялась питати. Врешті розгублено зупинилась біля вікна, яке виходило у двір, і притулилась до стіни. Вона нервувала. Нервувала чи не вперше. Бувало, Адель нервувала, коли не вивчила всі міста Каноського королівства до уроку з географії в пана Річардсона, або коли її обступили гончаки в гостях у пана Бранського, але це переживання було новим. Вперше Адель переживала, що її почуття відкинуть.

— Я вас знаю! — вигукнув дитячий голос, і дівчина обернулась.

Перед нею стояв принц Масахіко і радісно усміхався.

— Доброго здоровʼя принцу. — Адель вклонилась.

— Що ви тут робите? Вас звати Адель… — він замʼявся, не памʼятаючи її родового імені.

— Сафонська.

— Леді Сафонська. — Масахіко теж вклонився.

Пармелія за останній тиждень тільки й говорила про Адель.

— Ви тут з батьками?

— Я сама. Я хотіла переговорити з генералом Койлом. Ви не знаєте де він?

— Він з моїм батьком. Але я можу показати, де його кімната.

І з безпосередністю дитини, яка ще не зрозуміла суті правил, яких його навчали, Масахіко провів Адель до кімнати Юндера на другому поверсі. Вона чекала його недовго, але хвилини в той момент тягнулись довше за роки. І коли двері до кімнати відчинились, дівчина була впевнена, що за нею прийшов батько, який вже встиг зрозуміти, що вона втекла, і знайти її.

— Адель? — Юндер здивовано завмер на порозі. — Я думав, Масахіко жартує.

Чоловік закрив за собою двері, але лишився стояти біля них. І Адель подумала, який же він гарний. Обличчя його було простим, селянським, зі шрамом, що розсікав весь лоб, і вже глибокими зморшками, але коли Юндер дивився на неї, їй здавалось, неначе все тепло світу, вся людська турбота і любов огортали її.

— Вам не можна тут бути. Щось трапилось?