XXVII. Битва за майбутнє

— Чого ви взагалі приїхали в Алітер? — спитав Ґілберт і пройшовся вздовж полиць з книгами, що стояли в кабінеті Саймона Третса.

Хоч по ньому і не скажеш, а Ґілберт був досить начитаним, як для простолюдина. Все завдяки Джеймсові. Той обожнював читати, і змушував чоловіка теж.

— Наставник не може бути дурніший за учня, — любив повторювати Джеймс.

— То читай більше, бо з нас двох учень точно не ти, — жартував Ґілберт.

А тепер він вже не памʼятав його. Згадувались обриси обличчя, сміх, каштанове волосся, його пістоль, але не хлопець цілком. Наче Джеймс був лише духом, привидом, а не справжньою людиною.

— Ваш король запропонував кращі умови, — відповів Третс, і Ґілберт здивовано глянув на ладиронця, забувши, що вони взагалі розмовляли.

Ріна за звичкою дрімала на софі.

— І все? Ви продались за гроші?

— Хіба не в цьому суть грошей? — Саймон гмикнув. — Щоб продавати й купляти за них. Навіщо ви взагалі ходите до мене кожен вечір? Щоб знущатись?

— Джо тут подобається спати, — чи то серйозно, чи в жарт відповів Ґілберт. — А мені подобається говорити з вами, Саймоне. Серед моїх хлопців не так багато освічених людей, а з Джо… — чоловік гмикнув. — З Джо не поговориш.

Третс покачав головою й удав, що зацікавлений у паперах, які лежали перед ним. Насправді ж він перечитував їх вже майже тиждень, але не міг запамʼятати й слова.

— Вам подобається король? — спитав Ґілберт. — Не бійтесь сказати правду. Ми боремось за те, щоб скинути його, але з вами нам немає за що воювати.

— Він подобається мені, — погодився Третс. — І він знає, як правити. Алітер процвітає, хіба ні? Жодної війни за сім років його правління.

— Ладиронське королівство не воювало вже сотню років, але ви звідти втекли.

— Я не тікав. Я не раб. Я можу переїхати до іншого королівства.

— І захопити з собою ці прекрасні креслення, які мені не зрозуміти, — Ґілберт гмикнув. — Це зрада. Цікаво, чи повісять вас за неї, коли ви повернетесь в Ладиронію. Що це?

— Парова машина. Пара рухає цим поршнем, а він своєю чергою крутить колесо.

— Як млин без ріки? — уточнив Ґілберт.

— Так.

— Я б хотів народитись в наступному житті в Ладиронії. Щоб з народження я міг стати ким завгодно. Навіть вченим, як ви, Саймоне.

— Ви вірите у переродження? — здивувався Третс.

— Ні, не вірю. Я не вірю ні в Богів, ні в Старійшин. Якби вони були, хіба дозволили б алітерцям знищувати нас пʼятсот років?

— Ви не думали над тим, що уліадцям не варто існувати?

Помітивши здивування на обличчі Ґілберта, Саймон поспішив пояснити:

— Я не кажу про смерть людей, я кажу про культуру, мову, богів. Я бачив багато уліадців, які вважають себе алітерцями. Вони мають маєтки, фабрики, вони говорять алітерською і моляться Старійшинам. І живуть щасливим життям.

— Саме цього і хоче Ріоталі.

— Але чи він неправий? — наполягав Саймон. — Він намагається обʼєднати алітерців і уліадців.

— Ви пропонуєте мені відмовитись від мого імені, мови, традицій заради чого? Куска хліба і можливості зватись алітерцем?

— Заради життя. Скільки вас? Сотні? Тисячі? Тисячі життів заради відродження країни, яка пала пʼятсот років тому. Ніхто з вас навіть не памʼятає, як звалось це місто за часів Уліадії.

— Ми бʼємось за майбутнє. За право говорити мовою наших матерів і не відправлятись за це на каторгу в шахти. За те, щоб серед міністрів, які ухвалюють закони, були не рогаті люди теж.

— Ви бачили їхні роги? За двісті років рогатих людей не лишиться зовсім.

— Але уліадцями вони від того не стануть.

— То це справа принципу? Гордості? Ви маєте перемогти й бути панівним народом? Хіба…

— Досить вже. — Ріна піднялась з софи й обвела чоловіків злим поглядом. — Триндять і триндять. Не лізьте в наші справи, Третсе. Якщо алітерці не вбили саме ваших рідних, це ще не робить їх доб-бими.

— То справа все-таки в помсті за минуле?

Але Ріна не встигла відповісти: до кімнати без стуку заскочила служниця зі зляканими очима.

— Пані Катаріна народжує!

Саймон підскочив з місця і застиг. Тоді глянув на Ґілберта так, наче той міг йому чимось допомогти й жахнувся:

— Їй ще не час. Вона не мала народити до осені.

Ріна першою прибігла до кімнати Катаріни. Жінка була на підлозі, в оточенні молодих служниць, які безглуздо бігали навколо. Ковдра, яку вона стягнула разом з собою на підлогу, була в плямах крові. Побачивши Ріну, жінка заверещала:

— Геть! Геть! Заберіть її!

— Прошу, вийдіть! — Саймон спробував виштовхнути Ріну з кімнати, але Ґілберт на це сам відштовхнув Третса. — Їй тільки гірше від вашої присутності. Ви що не бачите? Ви мало накоїли?!

— Знайди Агнес, — попросив Ґілберт.

Агнес була в кімнаті пів години й повернулась з тим виразом безнадії на обличчі, яке Ріна часто бачила серед лікарів.

— Вона втрачає дитину, — пояснила Агнес. — Ще рано, але відкривається матка.

Оллі з Крісом, які теж сиділи в кімнаті, піднялись і швиденько пішли на вулицю. Лишився лише Ґілберт.

— Не знаю, що це означає, але прикро. Вона виживе?

Агнес знизала плечима.

— Скоріш за все. Але не дитина.

— А перейми є? — спитала Ріна.

— Ні. Трохи крові й біль в попереку.

— Ми можемо зашити її, — запропонувала жінка.

— Зашити? — жахнулась Агнес і глянула на Ґілберта, але той лише розвів руками.

— Я робила це. Якщо вмовиш їх, я можу вря-вати дитину.

Секунду Агнес вагалась, а тоді знову зникла за дверима спальні Катаріни.

— Ти могла б зробити більше, якби рятувала життя, — підмітив Ґілберт.

Він періодично нагадував Ріні про те, ким вона була до Отрадського повстання. Але Ерітріна з Корлану була мертва. Лишився Джо. І Джо хотів дарувати смерть, а не життя.

— Може він правий?

— Хто?

— Третс. Ми ж їх всіх ведемо на смерть, — Ґілберт стишив голос. — Ти готова до того, що Артур загине?