XXVI. Провальний дебют

В той день Адель була у білому. Її плаття хоч і було вишито червоним, але не висіло балахоном, як традиційний алітерський одяг на інших дебютантках, а було заточено під її фігуру. Кудряве волосся заплетено у коси, які сходилися на маківці, а звідси спадало локонами на плечі. Адель знала, що найгарніша з дебютанток. Можливо, вона насправді й не була найгарнішою, але запамʼяталась усім гостям.

— Адель, доню, — леді Люсі знову і знову водила її поміж груп молодиків, — хочу представити тобі пана Юстіана Жевського.

Дівчина кинула на юнака лише один погляд і одразу втратила інтерес: це був просто ще один алітерець, який дивився на неї, а бачив Сафонську провінцію. Крадькома Адель глянула в сторону короля, де стояв генерал Юндер Койл. Весь в чорному навіть на дебютному балу. Він виділявся. Як і вона. Оголосили танець, і Адель до останнього чекала, поки Юндер запросить її. Але він не підійшов, і їй довелось танцювати з Юстіаном Жевським.

— Ви чули про вбивство генерала Лондарського? — спитав хлопець. Адель розсіяно кивнула — була занадто зайнята вивченням зморшок на обличчі Юндера кожен раз, коли вони кружляли десь біля короля. — Мій батько дізнався, хто вбивця.

Дівчина обернулась до Юстіана.

— А де ж він?

— Мій батько?

— Вбивця. Я не памʼятаю, щоб в періодиці писали про суд над вбивцею генерала Лондарського.

Юстіан почервонів.

— Він ще не впіймав його, — пробурмотів алітерець, і більше не запрошував Адель на танець.

Вона танцювала з багатими панами, зі шляхетними панами, кількома старими вдівцями, і врешті батько врятував її з калейдоскопа наречених.

— Ти втомилась, — підмітив Монтаро і вивів дівчину на балкон.

Тут було прохолодно. Він зняв свій сюртук і накинув їй на плечі, але не відпустив, навпаки — притиснув міцніше до себе.

— Ми з матірʼю мали почекати ще рік, — несподівано сказав він.

— Мені вже шістнадцять, тату, — Адель вивільнилась з його обіймів. — Я вже доросла. Ви маєте змиритись з тим, що невдовзі я вийду заміж за генерала Койла і матиму свою власну родину.

Монтаро суворо глянув на доньку.

— І хто сказав, що ти вийдеш за генерала? Ми говорили про це, Адель, ти вийдеш заміж за іншого.

— Я кохаю його, батьку!

— Він не кохає тебе. Він лише виконує наказ свого короля, який хоче контролювати Сафонію повністю, і південну її частину теж.

— Ти не знаєш, — наполягала на своєму Адель. — Ти не бачив. Він кохає мене! І ми одружимось, з твоєю згодою чи без неї.

Монтаро видихнув і слабо посміхнувся. Інколи це дитя змушувало його розмірковувати над питанням, чи не занадто багато свободи вони з Люсі давали їй. Тепер вони пожинали плоди: за весь час поїздки ніхто з них не міг переконати дівчину передумати.

— Ти можеш обрати кого захочеш, Адель, — знову спробував донести лорд. — Ти ніколи навіть не бачила інших чоловіків. Не спіши. Легко бути закоханою у шістнадцять, але ж ти обираєш когось на все життя.

“Або поки я не вбʼю покидька”, — подумки додав Монтаро.

— Хіба мати була старша, коли одружилась з тобою?

— Ні, але…

— Але ви кохали один одного. То чому з вами таке могло трапитись, а зі мною ні?

Вона втекла, лишивши спантеличеного Монтаро самого на балконі, а чоловік ще довго мовчки вдивлявся у вогні Лондіру. Холодний вітер продував наскрізь його сорочку, і в цьому звукові Монтаро почув пісню. Алітерську пісню, яку чув десятки разів до того на похованнях. Обернувся, але навколо не було нікого, лише вітер ніс з собою слабку мелодію плакальниць, які проводжають дух людини до Старійшин. Монтаро здригнувся і поспішив зайти всередину: під світло ламп і в галас спʼянілих гостей. Там, на балконі, йому прийшла думка, що плакали по ньому.

І коли лорд Сафонський повернувся, Адель як раз сідала за рояль.

— Що вона робить? — пошепки спитав у дружини, але Люсі була не менш спантеличеною.

— Одна дебютантка танцювала андай перед королем, а після неї Адель викликалась зіграти на роялі.

— Вона готувалась? — здивувався Монтаро.

— Я останні пʼять років взагалі не знаю, де вона пропадає! — у відчаї прошепотіла Люсі.

Обернулась, щоб впевнитись, що ніхто її не почув, і додала:

— Я спитала Іоко, але та взагалі не знає, чим займається Адель з того часу, як ми приїхали до столиці.

Обоє батьків стурбовано глянули в сторону рояля. Варто було дівчині торкнутись клавіш, як Люсі ледь не зомліла, а Монтаро нажахано глянув на короля. Адель грала “Дівчинку з трактиру”: пісню, яка розповідала про нелегке життя молодої дівчини, якій доводиться працювати у трактирі. В кожному новому куплеті вона розказувала про дивних, порою лячних відвідувачів. Адель навіть потрудилась перекласти її на алітерську, щоб всі присутні зрозуміли слова. І вони зрозуміли: люди навколо стали перешіптуватись — хтось голосніше, щоб Люсі почула, хтось тихіше — відпускали смішки в сторону дівчини.

— Святі Старійшини, де вона взагалі почула це? — пробурмотіла Люсі, і губи її затремтіли.

Монтаро знав, де Адель почула цю пісню: Ґілбертові хлопці часто її наспівували. І в ній насправді не було нічого поганого, крім головного: пісня була уліадська. Пісня була про бідну дівчинку з трактиру, про яких не заведено говорити на балах у столиці.

Ріоталі зі свого місця на помості перші секунди не міг повірити у те, що чує. Це була стара уліадська пісня, яку вони з Юндером часто чули в різних трактирах на півдні. І ось Адель Сафонська грала її на роялі й співала на своєму дебютному балі.

Це була дівоча дурість чи все ж хитрий план, якого він не міг зрозуміти? Ріоталі глянув на Монтаро Сафонського, але той стояв блідий, не відриваючи погляду від доньки. Це була дурість. Але ця дурість була йому на руку. Король обернувся до Юндера, щоб шепнути, як потрібно далі вчинити, але генерал стояв блідіший за лорда Сафонського, і Ріоталі змовчав. Він достатньо добре знав Юндера, щоб передбачити його дії.