XXV. Несподівані гості

— А я ось так! — Тедді кинув карту з однією червоною зіркою на стіл і розсміявся. — Он я вас як!

Під несхвальні окрики Томмі й двох служниць, він згріб всі дрібні монети, що лежали на столі до себе в кишеню. Це була їхня черга відпочивати, але замість того, щоб піти спати, як це зробив Робб, вони сиділи в будиночку для вартових і грали зі служницями в карти. Тедді знову вигравав. Він завжди вигравав, це був його талант.

— Де ти навчився так? — спитала Пенні. Вона була кухаркою, ще молодою і миловидною.

— Я народився таким, — поважно відповів Тедді, і дівчина легко стукнула його в плече. Розсміялась.

— Ви якісь зовсім інші, — зауважила Венді. Вона теж працювала на кухні, хоч і не була такою ж гарною, як і Пенні. — Попередні вартові навіть не дивились в нашу сторону.

— Найбільша їхня помилка. — Томмі обійняв дівчину, а вона і не була проти.

Зайшов Артур і уважно оглянув присутніх. Темно-синя форма алітерських вартових йому настільки лічила, наче він народився, щоб її носити.

— Все добре, дівчата? — поцікавився він. — Мої хлопці вам не набридають?

— Ні. — Пенні скинула з плеча руку Тедді й підскочила впритул до Артура. Він міг відчувати запах її волосся, що пахло випічкою. — Але якщо ти доєднаєшся до нас, буде навіть веселіше.

— Відмовлюсь, я зайнятий, — відповів хлопець і мʼяко забрав свою руку, яку Пенні намагалась ухопити.

— Він вже має свою панночку, можеш не витрачати на нього часу, — пояснив Тедді.

— О, справді? — Дівчина розчаровано надула губи. — Дружина? Наречена? Яка вона? Вона далеко?

— Вона тут, — відповів замість нього Томмі, й обидва хлопці розсміялись. 

Артур стиснув зуби й пообіцяв собі, що за першої ж можливості надає цим двом тумаків.

— Хто? — здивувалась Венді. Вона була впевнена, що все про всіх знає.

— Джо.

— Джо? Хіба вона не жінка вашого головного? Патріка.

— Ні, вона не його жінка, а моя, — заперечив Артур.

Секунду всі мовчки дивились на нього, тоді засміявся Томмі й весь вартовий будиночок вибухнув сміхом.

— А Джо про це знає? — крізь сміх витиснув з себе Томмі, і Артур дав йому сильного потиличника.

— Сучі ви діти! — прокинувся за їхніми спинами Робб.

Він за вухо витягнув з-за столу Тедді й сів на його місце. Волосся Робба стирчало у різні боки, а сорочка вже не перший день була брудна.

— Та що ж ви за нелюди? Не дасте поспати, — бурчав він.

Дешеве вино, яке принесли Пенні з Венді трохи його розрадило, і він замовк.

— Але вона ж стара, — обережно повернулась до розмови Пенні. Їй подобався Артур. Артур взагалі подобався всім дівчатам, а інші хлопці давно цьому не дивувались.

— Тільки не кажи це Джо, бо не доживеш до її років, — пирснув зі сміху Робб.

— І до того ж не гарна, — додала Пенні.

Артур гмикнув.

— Можна подумати, ти гарна.

І він вийшов з будинку вартових, лишивши почервонілу від злості Пенні серед сміху інших хлопців.

Артур обійшов весь маєток і знайшов Ріну в стайні, біля коней. Вона помітила його одразу, але не стала подавати виду і далі вичищала гній, скидаючи його у відра лопатою. Він підійшов і обійняв її з-за спини: поклав підборіддя їй на плече, руки зімкнув на животі. Ріна не змогла відігнати хлопця. Важко відігнати від себе когось, хто готовий обійняти тебе посеред куп гною.

— Ми поговоримо про це? — прошепотів Артур їй на вухо, і жінка здригнулась.

Юндер був останнім, про кого вона хотіла говорити.

— Я знаю, що ти мегінка. Я знаю, що ти — дружина генерала Койла. І я знаю, що ти уникаєш мене через те, що я все знаю.

Ріна не стримала смішка.

— А не забага-гато ти знаєш?

Артур ухопив її за талію й обернув до себе обличчям. Поглядом Ріна зразу ковзнула до його правого вуха, де затягувався шрам. Воно виглядало значно меншим без мочки.

— Коли все закінчиться, ми втечемо. Втечемо в Ладиронію? Тобі ж сподобалось там. — Хлопець вдивлявся в її обличчя. — Ми відкриємо свою крамницю. Пекарню? Ти вмієш пекти? Напевно ні. Тоді з пістолями. Продаватимемо їх. Заведемо дітей, купимо будинок десь біля моря. Чи ти хочеш жити в столиці? Ріно?

Жінка здригнулась, почувши своє імʼя, і відштовхнула хлопця. Дурний, юний хлопчисько, він не знав нічого про неї. Не міг знати. Він протягував до неї руки, а вона у відповідь могла їх хіба що зламати — не вміла іншого. Колись могла кохати, але не тепер, не після смерті Астрі.

— Ми не разом, Артуре, — мʼяко спробувала пояснити Ріна. — Ми можемо злягатись, але не будемо разом.

— Ти кохаєш його?

Жінка ледь посміхнулась. Який він був юний. Занадто юний, занадто живий для неї.

— Я нена-ниджу його.

— Тоді чому?

— Я не кохаю тебе. Я не покохаю. Ні тебе, ні іншого.

Артур відвернувся. Губи його рухались, як в маленьких дітей, які намагаються втримати сльози. Але він не заплакав — вирівнявся і пішов геть зі стайні. Ріна важко зітхнула. Ґілберт мав рацію: їй не варто було звʼязуватись з Артуром. Він чудив і до того, тепер же міг утнути взагалі будь-що. І вона його ранила. З самого початку знала, що так буде, але все одно ранила. Ріна відкинула лопату і винесла відра з гноєм. Працювати у стайні вже не хотілось.

Вимивши руки, жінка повернулась в будинок. Ґілберта вона знайшла в кабінеті разом з Саймоном Третсом. Зі сторони вони походили на двох друзів, які теревенили про дрібниці за столом, лише нервове посмикування плечей — звичка, яку Третс розвинув за останній тиждень — видавало справжню ситуацію.

— Джо! — зрадів Ґілберт, але Ріна не звернула уваги, пройшла повз них і впала на софу. — Ми як раз розмірковуємо, чим би зайнятись в очікуванні гостей.

Жінка прикрила очі й глибоко вдихнула. Ґілберт без слів зрозумів її: коли Ріні було важко, або вона не могла заснути по кілька днів — приходила і лягала десь поруч. Тільки з ним вона могла почувати себе у відносній безпеці.