XXII. Зірвані з ран бинти

— Я переживаю за неї, — поділився Монтаро, звертаючись чи то до Ріни, чи то сам до себе. — Адель, вона ще така маленька.

Жінка усміхнулась, але під повʼязкою це не було помітно. Лорд Сафонський вже третій день тільки й говорив про Адель.

— Я не можу віддавати її заміж вже, — продовжував бубоніти алітерець. Вони з Ріною їхали попереду повозок, і робити крім розмов не було що. — Можливо, генерал Койл не такий вже і поганий варіант. Принаймні, вона лишиться вдома.

Монтаро підняв голову і згадав про Ріну, яка мовчки їхала поруч.

— Пробач, — він зітхнув. — Тобі неприємно це слухати.

Мегінка знизала плечима. За останні сім років вона наслухалась про Юндера різного. І думала про нього теж різне. Яка різниця, з ким він одружиться? Правда полягала в тому, що вона була тою людиною, яка найменше йому підходила. Він завжди був алітерцем. З самого дитинства. І одружитись він мав з алітеркою, а не з мегінкою, батьки якої вмерли від рук його товаришів.

— Я переживаю, розумієш мене?

Ріна кивнула. Вона розуміла Монтаро краще за інших. Вона і сама переживала за Адель.

— Він не виглядає добрим чи турботливим. Він не кохає її. Я не дурний, Джо, я знаю, що кохання — рідкість у шлюбах дворян. І все ж я хотів, щоб це обійшло мою дівчинку. Я думав відправити її в університет в Ноттінбері, подалі від проклятого Алітеру. І знайди вона там хоч коваля, нехай одружилась би з ним, — Монтаро зітхнув. — Але вона тепер ні про кого не говорить, лише про генерала.

— Він турботливий, — відповіла на це Ріна.

— Я боюсь не Юндера, а короля. Але я не маю чим заперечити йому. Сім років він сидів тихо: набирав нове військо, заручився підтримкою інших королівств, — Монтаро знову важко зітхнув. — Я можу лише сподіватись, що наше повстання буде успішним, і король втратить владу до того, як добереться до моєї родини. Знову.

Мегінка зацікавлено глянула на лорда, і той одразу зрозумів її.

— Ти не знаєш? — Жінка покачала головою. — І справді, про це говорять хіба пошепки. Це історія про те, як Сафонія була розділена на дві частини. Ти чула про те, як батько Ріоталі, Хотаку став королем?

— Його брат впав з коня і загинув.

— Так. Його старший брат, Рентаро, який лише пару тижнів, як був королем, впав з коня і загинув. А він був прекрасним вершником. І приходився мені братом: моя тітка була його матірʼю, вона померла під час пологів. Хотаку був другим сином короля і ніколи не розглядався, як кандидат на трон. Багато хто тоді подумав, що Хотаку вбив свого брата. Він був жорстоким з дитинства, нікого б це не здивувало. І мій дід, Хідетакі, підняв повстання, щоб помститись за онука. Я не думаю, що він хотів захопити владу. — Монтаро хвилину обмірковував сказане. — Він скоріше був з тих, хто спочатку робить, а потім думає. І коли він задумався, повстання вже було у розпалі. Воно не закінчилось добре: коли тодішній лорд Баконський загинув у битві, його син Токамадер, — Ріна здригнулась, почувши імʼя свого ката, — присягнув новому королю. Хотаку одружився з сестрою Токамадера, Чійо, і придушив повстання. Моєму дідові лишалось тільки присягнути новому королю на вірність, щоб зберегти своїх людей. Він присягнув. А однієї ночі в його маєтку в Солмірі зʼявились королівські воїни. Вони вбили всіх: його доньок, синів, онуків і навіть онуків його братів. Крім мене ти не знайдеш жодного Сафонського в Алітері. Лишились тільки мій дід і чотиримісячний я. Діда він лишив, щоб той доживав життя, картаючи себе за смерть всієї родини. А мене… — Монтаро замовк і уважно глянув у обличчя Ріні, тоді озирнувся, щоб впевнитись, що вони від'їхали достатньо далеко від інших. — Мене він лишив живим в насмішку дідові. Ти знаєш про гермафродитизм, Ріно? Чого я питаю, авжеж ти знаєш. Ми століттями одружувались з сестрами, не дивно, що серед алітерців стали народжуватись і такі діти. Ти напевно після цього хочеш оглянути мене?

Монтаро розсміявся, але сміх його був сумним і коротким.

— Все лікарі хочуть на це глянути. Колись я дозволю і тобі, Ріно. Я не можу мати дітей, тому Хотаку дозволив мені жити. Але попередив діда, що якщо я візьму собі спадкоємця, то він вбʼє його. Тому ми взяли Адель, а не хлопчика. Принаймні вона…

Ґвалт позаду змусив алітерця обірвати фразу. Вони зупинились, а за ними й Оллі, який вів першу повозку. З самого кінця процесії до Ріни спішив Том Солсбері. Вона вже відкрила рот, щоб насварити його, коли він вигукнув:

— Вартові забрали Артура!

Ріна глянула по сторонах. Всі вже встигли зібратись навколо, хіба Оллі й Кріс, які вели повозки, лишились на місцях. Артура і справді не було, а його кінь приїхав разом з Томом.

— Кажи повільно. Де він? — наказав Монтаро.

— Ми були… — Том хапнув повітря і вдавився. — Ми були у Волмаграді. Артур побився з батьком. І той покликав вартових, сказав, що він з повстанців. Вони забрали його!

— Ви були у Волмаграді? — Брови Сафонського поповзли вгору. — Навіщо?

Подумки він вже згадував, хто мер Волмаграда, з яким йому доведеться домовлятись. Хоч він і був лордом, Волмаград вважався частиною Баконської провінції, тож влади він тут мав небагато.

— Артур хтів побачити матір.

Монтаро переглянувся з Ріною, тоді подав знак рукою, і вони відʼїхали від інших на кілька футів.

— Я поїду в місто. Думаю, що зможу домовитись. Але повозки треба лишити тут, краще, щоб їх ніхто не бачив.

Ріна кивнула.

— Я теж поїду.

— А хто лишиться тут?

— Ми ві-мемо лише пару но-ньвих, інші поїдуть з возами. Тедді, Вілл! — гукнула до хлопців. — Поїдете з нами. Інші продовжують шлях в Діар. Кріс! — вони перезирнулись, і цього було достатньо, щоб порозумітись. Кріс помінявся з Роббом і пересів на коня. Тепер він був за головного.

Четвірка вершників поспішила до Волвару. Це було велике місто, і чверть години вони витратили лише на те, щоб дізнатись, де знаходиться вʼязниця — висока будівля з чорного каменю, наче її вже давно спалили, лишивши на згадку закопчені стіни.