XXI. Зустріч з генералом

На ранок вони розʼїхались у різні сторони: Ґілберт з групою Грега повернули на схід, в глиб Баконії, щоб заховати половину зброї там, а Ріна з іншими продовжили рухатись в сторону Діару, що в Сафонії. Під Волмаградом Артур смикнув Тома Солсбері за плащ, і вони відстали від повозок.

— Я хочу зʼїздити на годинку в місто, — прошепотів він хлопцеві. За два дні вони встигли здружитись. — Тут моя мама.

— То скажи Джо.

— Не відпустить. — Артур покачав головою. — Я мушу її побачити, розумієш?

Том розумів.

— Я поїду з тобою.

Вони помчали навпростець поміж полів, на яких вже сходила пшениця. Артур виріс тут і знав всі тропки. “Ріна навіть не помітить”, — заспокоював він себе. Останні дні він подумки вертався до слів Еллі, які вона кинула йому в злості. Що він теж загине. Минулої весни він втік, не прощаючись з матірʼю. Життя тоді здавалось довгим, а сам він — невразливим. Тепер Артур сумнівався в цьому.

Його будинок був на околицях: дрібненький, сіренький. Здавалося, що Артур не зміг би увійти у нього, не схиляючи голови. Він спішився біля воріт і озирнувся. Цілий рік пройшов, але нічого не змінилось. Артур нерішуче зупинився посеред двору. Кликати господарів власного дому здавалось йому дивним. І як тільки раніше він не помічав, наскільки цей будинок маленький?

З дверей вийшла не така вже і стара, але сива, згорблена жінка. Вона глянула на свого сина і не впізнала його з першого погляду. А як впізнала, то зойкнула і закрила обличчя руками. Відро з рештками їжі, яке вона несла, впало і забруднило низ її спідниці.

— Артуре! — жінка кинулась обіймати сина. — Який ти став широкий. Боже Грому, де ти був весь цей час? Ти добре їв?

Артур мовчав. Він розглядав палітру синців, що була розлита по руках і обличчю матері.

— Ти знову впустила його? — просичав Артур.

— Синку, але що мені було робити? Ти пішов, я була зовсім сама. Як я без чоловіка..?

З будинку вийшов чоловік. Він був вже сивий, але ще міцний, із темно-сірими очима, які завжди дивились навколо примружено.

— Ти диви, чортове поріддя вирішило з’явитись на очі! — насмішкувато кинув він замість привітання.

— Я тебе вб’ю! — крикнув Артур і кинувся на чоловіка з кулаками.

— Артуре! — спробувала втрутитись матір. Але що вона могла зробити? Артур завжди був дужий, а за останній рік став ще сильнішим.

Том Солсбері, побачивши, як обернулась ситуація, поспішив рознімати чоловіків. Але поки він прив’язав коней, поки добіг, Артур встиг суттєво пом’яти свого супротивника.

— Та я тебе вартовим здам! — кричав той, прикриваючи руками зламаний ніс. — Та щоб тебе на пару років у камері закрили! Будеш знати, як на батька з кулаками кидатись!

— Ти не батько мені!! Я тобі ноги й руки переламаю, якщо хоч ще раз її вдариш!

— Досить, Артуре, — намагався заспокоїти його Том. І поки він тримав його, чоловік, що звався його батьком, встиг втекти з двору.

Артур лишився сидіти на землі. На ньому була лише одна подряпина на щоці, яку в розпалі бійки він міг нанести собі й сам. Мати стояла над ним, прикривши голову руками.

— Що ти наробив? — стогнала жінка. — А якщо Рік не вернеться?

— І добре! — гаркнув на неї Артур. — Як ти могла впустити його назад? Після всього, що він нам зробив! Після того, що він тобі зробив! Що він тобі обіцяв? Що змінився? І що, лупцює тепер тебе не кожен день, а через один?!

Мати вже ридала.

— Пробач мені, пробач. Це через мене ти мав таке дитинство.

— Ні, це через нього! — Артур встав і спробував говорити вже спокійніше: — Навіщо він тобі? Якщо потрібні гроші, я відправлю. Я зароблю. Навіщо ти дозволяєш йому знущатись з тебе?

— Так, а як я сама?

— Та чорт! — Артур скреготнув зубами. Відійшов далі, сів на ґанку. — Ти все життя так жила. Невже тобі подобається?

Матір мовчала.

— Нам треба вже йти, — обережно нагадав Том, і Артур піднявся, кинув останній погляд на рідну домівку.

— Ось, — він віддав матері всі гроші, що зумів дістати за рік. — Вижени його. Почни нарешті жити для себе.

Вони відв’язували коней, коли під'їхали двоє вартових. За ними біг і сам Рік, обличчя якого встигло значно спухнути.

— Це він! Той, що в чорному лейбику! — закричав чоловік, пальцями вказуючи на Артура.

— Їдь і розкажи все Джо, Томе, — шепнув хлопець другові. — Забери коня.

— Але ти…

— Якщо нас обох закриють, буде гірше.

Том кивнув і відійшов з конями на кілька кроків, удав, що він лише проходить повз.

— Ти! Тримай руки, щоб я бачив! — гукнув один з вартових. Він тримав напоготові пістоль і не спішувався. — Ти з повстанців?

— Ні, — Артур підняв руки. — Я до мами прийшов. А тут цей..! — і він кивнув в сторону Ріка.

— Він каже, ти з повстанців.

— Брехня!

— Ти, жінко! — крикнув вартовий до матері Артура. — Що твій син, з повстанців?

— Та як? Та де? — спробувала заперечити жінка, але голос її затремтів.

— Не бреши, Дженні! — крикнув до неї Рік, ховаючись за конями. — Інакше нас всіх повісять разом з твоїм дурним сином!

— Та він би не став! Він — добрий хлопчик.

— Облиште матір, — подав голос Артур. — Я піду з вами добровільно.

— Якщо надумаєш тікати, я стрілятиму, — попередив вартовий. — Йди попереду, і щоб я руки бачив.

Артур обійшов Ріка, поглядом розказуючи, що він зробив би з ним, не будь тут алітерців. На що чоловік йому плюнув під ноги. 

Дорога була не довга. В центрі міста стояла вʼязниця, куди й посадили Артура до крихітної камери. В ній вже було п'ятеро чоловіків. Перед тим в нього відібрали ніж, який він мав при собі, кресало і навіть плащ. Хлопець огледів інших увʼязнених, але жоден з них не мав бажання навіть посунутись, щоб Артур міг сісти, тож він лишився стояти біля дверей. Швидко втомившись, сів навпочіпки й притулився до стіни. Прикрив очі. Хотілось вдаритись головою об стіну. І як він вляпався в це? А якщо Ріна більше не довірятиме йому після цього?