XX. Непоховане минуле

Був вже пізній вечір, коли Монтаро з повстанцями заїхали в Соронград. Ладиронське королівство не мало напряму кордону з Сафонською провінцією, і Соронград був перевалковим пунктом їхніх поїздок до короля Альберта.

— Грег зі своїми хлопцями мають бути завтра, — сповістив Ґілберт всіх. — Вози охороняємо по троє, перші Оллі, Джо і Кріс. Потім ви трійко. — За поїздку він так і не запамʼятав імена воїнів лорда Сафонського. — Тоді ви, потім Томмі, Тедді зі мною, а на світанку Джо, Артур і Вілл. Всім ясно?

Всі неохоче погодились.

— Можете відпочивати. Але я дуже вас прошу, не напивайтесь!

Останні слова Ґілберта вже ніхто не слухав: всі поспішили до таверни Старого Хетті, хіба трійця тих, хто першими мав охороняти вози, і Ріна лишились на місці.

— Хлопці, головою відповідаєте! — пригрозив наостанок їм Ґілберт і обернувся до жінки. — А ти що? Не рада повернутись до Старого?

Ріна ледь усміхнулась. Хоч вони й були тут кожного літа, чим далі, тим складніше їй було у Соронграді.

“Не розділиш нас з Артуром?”, — спитала жінка жестами в командира, але той лише махнув рукою. Перші дні він намагався тримати хлопця далі від Ріни, але той прилип наче репʼях і не збирався відступати.

— Просто не дозволь цьому створити нам проблеми, щоб там між вами не було. — Ґілберт поплескав її по спині перед тим, як вони зайшли всередину.

Таверна була та сама: скупчення людей у залі на першому поверсі, танці під скрипку і дівчата у білих фартухах, що розносили випивку. Хлопці розмістились за декількома столами, зсунувши їх разом. Увага дівчат в гарних платтях лестила їм, і декілька разів Ріна чула, як Артур гримав на когось з тих, хто дозволяв собі недоречні коментарі.

Старий Хетті був, як і завжди, за шинквасом. Тепер він і справді здавався старим: волосся його повністю посивіло, а обличчя вкрили глибокі зморшки. Він кивнув Ріні, коли та підсіла за шинквас, поруч з Ґілбертом, але навіть натяку на усмішку не промайнуло на його губах.

— Віднеси це пану, що у третій кімнаті, — наказав одній з дівчат, що пробігала повз, і та поспішила підхопити тацю. Їй було років пʼятнадцять, не більше, і Ріна з сумом подивилась їй услід, аж поки дівчинка не зникла на сходах. — Є каша з овочами, — це вже було до Ріни з Ґілбертом. — Мʼясо треба буде чекати, поки приготується.

— Каші буде достатньо,  — вирішив Ґілберт за двох. — І пива, — глянув на Ріну і додав: — Тільки мені.

Старий Хетті не зважав: він наповнив одну кружку пивом, іншу — водою.

— Що тут, тихо? — спитав Ґілберт.

— Алітерців тут небагато, хіба проїздом хто. Генерал був, перед першим снігом як раз, — відповів Хетті й глянув на Ріну, але та зосереджено їла свою кашу.

— А крім нього? Чи питав хтось про нас?

— Все тихо.

— А щось цікаве було?

— Дві школи нові будують в центрі, бачили?

Ріна пирхнула і піднялась з місця. Вона вже доїла, а слухати про нову стратегію Ріоталі жінка не хотіла. Коли силою винищити уліадців не вдалось, король став забудовувати весь Алітер школами, щоб уліадські діти знали лише алітерську.

— А ти як, хлопче? — донеслось їй услід від Хетті. — Тебе тут завжди чекатимуть, ти ж знаєш?

Ріна обернулась. Він примружився, щоб краще розгледіти її. Жінці боліло від того, як він постарів, а Хетті — від того, що та весела дівчинка, яку він знав, померла, коли на її очах зупинилось серце Астрі. Ріна кивнула і вийшла з таверни.

На вулиці було прохолодно. Ріна впевнилась, що Оллі, Джо і Кріс, яких вони лишили біля возів зі зброєю, на місцях, і присіла на краєчок криниці, що була на подвірʼї. Тоді, багато років тому, вона і подумати не могла, що дні, проведені в цій таверні, запамʼятаються, як найщасливіші. Все її тіло боліло від ран, що ніяк не заживали, але усмішка не сходила з обличчя. Вона знала, що попереду буде мати щасливе життя. І не здогадувалась, що її Лейті вже мертва. А тепер що? Ріна вслухалась в ледь чутний плескіт води у колодязі. Тепер вона вже не мала майбутнього.

— Я шукав тебе. — Артур підійшов зі спини й обійняв Ріну. Вона спершу здригнулась, а тоді відхилилась назад, обперлась на нього. — Командир відпустив нас до самого світанку. Знайдемо місце, де нас не побачать?

Ріна ледь усміхнулась. Тоді піднялась і пішла геть з двору.

— Куди ми? Ти знаєш якесь місце?

Ріна притисла кулак до серця. Артур не знав цього жесту. Він повторив його і задумливо глянув на жінку.

— Що це значить?

— Друг.

— Друг? Ти маєш тут друзів? — Ріна кивнула. — О, ти хочеш познайомити нас?

Жінка гмикнула. Вона не те щоб хотіла познайомити Еллі з Артуром, але кожен раз, як вони зупинялись в Соронграді — а Ґілберт планував маршрут так, щоб вони могли зупинитись тут бодай на шляху назад — Ріна заходила до подруги. І якщо вже Артур увʼязався за нею слідом, то нехай.

— Як ти завела тут друзів? Ти жила тут? Ти з Соронграда?

Ріна відповіла жестами, але в темряві Артур нічого не побачив.

— Я справді хочу знати більше про тебе.

— Я жила тут, — зізналась Ріна. — Деякий час.

— Я теж жив недалеко звідси, у Волмаграді. Ти була там?

— Я була на дамбі.

— На дамбі? — Артур пожвавішав. — Вона прекрасна, чи не так? Її побудували десь років чотирнадцять тому. Але уявляєш, в першу ж весну був такий сильний дощ, якого ми ще до того не бачили. І всі з навколишніх сел зібрались, щоб укріпити береги Порваду і Волми. Ми боялись, що дамбу змиє! Але вона була міцна, вистояла. Я теж там був тоді. Вода неначе кипіла!

Ріна посміхнулась.

— Так, я теж там була.

— В ту весну? — Артур зупинився і витріщився на Ріну. — Невже ми могли зустрітись тоді?

— А скільки тобі було? Пʼять? — насмішкувато спитала жінка, і хлопець насупився.

— Мені було десять!

Ріна скоса глянула на нього і пирснула зі сміху.

У Еллі в будинку ще горіло світло. Жінка постукала у вікно, і білі штори розсунулись. Еллі примружилась — з віком зір її став гірший — тоді врешті впізнала, розплилась у посмішці й поспішила відкрити двері.