XIX. Невірність

— Я не очікував тебе сьогодні. — Альберт усміхнувся Ріні й обвів поглядом її фігуру у вуалі.

Цієї ночі жінки були вже зовсім інші, Ріна не впізнала жодної. Але король мало звертав на них уваги: він пив вино, яке сам собі й наливав, і розглядав візерунки на шпалерах. Думки його були далекі від того, що відбувалось навколо.

— Ви доз-волите лишитись з вами наодинці? — спитала Ріна, вклонившись.

Король з подивом глянув на жінок у кімнаті, наче лише зараз помітив їх.

— Йдіть. — Махнув рукою, і вони з Ріною лишились вдвох у спальні. — То що? Ти ж прийшла сьогодні не щоб спати зі мною? Попри твій вигляд.

Ріна не відповіла, натомість відкрила двері. Альберт насторожився і потягнувся за пістолем, який завжди тримав при собі. До кімнати зайшов Ґілберт. Він озирнувся і закрив двері.

— Пробачте, що я прийшов без запрошення, — сказав уліадець.

Він кинув погляд на Ріну, одягнену в одну напівпрозору вуаль, зняв свій плащ і накинув їй на плечі.

— Ви знайшли Едварда Голдсміта? — уточнив Ґілберт.

— Мокрого і непритомного, на сходах до палацу. Це ж ви зробили, чи не так?

— Так.

— Ви розумієте, що напад на дворянина Ладиронського королівства карається увʼязненням?

— Я мав знати, хто мій ворог. — Ґілберт вказав на вино. — Дозволите?

Альберт гмикнув.

— Прошу, ви все-таки мій гість.

Ріна подала келихи, і Ґілберт налив всім трьом.

— І що ви дізнались? — поцікавився король.

— Я знаю, хто у вашому близькому колі зрадник. Але я хочу нагороду за цю інформацію.

— Авжеж. — Альберт усміхнувся. — Чого ви хочете?

— Всю зброю, яку ви знайшли на складі Едварда Голдсміта.

— Там кілька сотень рушниць.

— І я хочу їх.

— Ви розумієте, який хаос буде, якщо ви привезете всю цю зброю в Алітер?

— Так, це те, чого я хочу. Хаос. — Ґілберт випив свій келих. — Я знаю, чого ви боїтесь. Що ми візьмемо зброю, повалимо монархію, а ваші люди дізнаються, що це можливо, і теж постануть проти вас.

— А ви хочете повалити монархію?

— Ні, я хочу, щоб уліадці мали право голосу в країні, де вони живуть.

— Але цього не буде при Ріоталі. Отрад тому підтвердження.

Ріна здригнулась, почувши назву міста, і в три ковтки осушила свій келих.

— Так. — Ґілберт сумно глянув на жінку. — Ми відокремимо південні регіони від Алітеру.

— Навіть якщо вам вдасться, Ріоталі захопить вас. — Альберт покачав головою. — Або Гоалія. Можливо навіть я.

Ґілберт розсміявся.

— Так, ви праві. Тому спочатку ми вбʼємо Ріоталі. А тоді укладемо договір з вами й Гоалією.

— І хто буде замість Ріоталі? Ви?

— Ні, що ви. — Ґілберт усміхнувся і покачав головою. — Якщо зараз при владі стане хтось з уліадців, Алітер рухне зсередини. Якщо хтось з лордів, то нічого не зміниться. До влади прийде Бетель Оджиранський.

— Син попереднього короля і мегінки? Але він хлопча. Скільки йому?

— Пʼятнадцять.

— Він занадто юний. Він не втримає владу.

— Він буде з матірʼю.

Альберт задумливо покрутив пустий келих, на дні якого переливалась червона крапля.

— З королевою Арнікою це могло б спрацювати. Вона і досі має багато прихильників серед лордів. Але як ви захопите владу? Навряд вона зможе привести з собою багато мегінів.

— Ні, вона не зможе. Кров за неї проливатимуть уліадці.

— З моєю зброєю?

— Так.

— Але ви так і не сказали, хто зрадник в моїх рядах.

— Прошу, видайте спершу указ.

Альберт розсміявся. Він піднявся, дістав аркуш з шухляди столу і швидко написав доручення передати всю зброю, знайдену на складі Едварда Голдсміта, Ґілберту Фоксу. Поставив печатку, але не віддав документ, а поклав на стіл перед собою.

— Імʼя, — наказав король, і його світло-блакитні очі потемніли.

— Рендалл Оутс.

Брови Альберта зійшлись на переніссі, а потім злетіли на лоб. Він розсміявся.

— Ви жартуєте.

Ґілберт покачав головою.

— Це не може бути Оутс, — заперечив король. — Якщо ви почули це від Едварда, то він оббрехав мого радника.

— Знаю, він вам за батька…

— Так, Оутс виховав мене. Він був поруч зі мною всі ці роки, і жодного разу в мене не було і приводу сумніватись в його вірності. Ви не отримаєте зброю за наклеп.

Альберт піднявся і вже хотів зімʼяти документ, який написав, але Ґілберт зупинив його:

— Радник Оутс завжди виступає проти того, щоб давати нам зброю, чи не так? Спитайте в нього про це завтра. Він буде за.

Альберт нахмурився й уважно вгледівся в обличчя уліадця.

— Чому ж?

— Бо ми вже говорили з ним. Він обіцяв нам зброю за мовчання.

Альберт фиркнув.

— Ми сказали йому, що маємо документи, які забрали зі складу Голдсміта. Дозволи на перетин кордону зі зброєю з його підписом.

— Де ці документи?!

— Їх немає. — Ґілберт сумно посміхнувся. — Я розумію ваш розпач. Але, на вашому місці, я б хотів знати.

Альберт сів у крісло й покачав головою.

— Ні, ви помиляєтесь. Він не міг.

— Король Хіроторі теж не повірив би, що Ріоталі його вбʼє. І де він?

Ґілберт піднявся, і Ріна разом з ним.

— Це не він, — сказав їм на прощання Альберт. 

Але, коли наступного ранку Монтаро попросив передати їм зброю, яка була на складі Голдсміта, Рендалл Оутс був першим, хто підтримав його.

— Мій королю, це найменше, що ми можемо зробити для наших друзів, — майже із захопленням сказав радник.

Альберт нахмурився й опустив очі.

— Ви завжди виступали проти того, щоб ми передавали зброю, Оутсе.

— Мені здавалось дивним, що наші друзі-уліадці приїжджають кожного року по зброю, але нічого не роблять з нею. Але тепер, коли ми дізнались про те, що робив у нас перед самим носом Едвард Голдсміт, це багато чого змінює. І мою думку в тому числі.

— І справді, під самим носом, — пробурмотів Альберт. — Ну що ж, якщо ніхто з присутніх не виступає проти, то вся крадена зброя, яку ви знайшли, Ґілберте, ваша.