XVIII. Чорна вівця

Юндер не часто бував на званих вечерях. І ніколи не супроводжував жодну пані. Тож, коли вони з Адель та Іоко зайшли до зали, на хвилину стишились всі розмови, а мер міста Керо Гландарський, який був власником садиби, зблід і схопився за серце. Він часто так робив останнім часом, хоч і не був ще старим — минулого року йому виповнилось пʼятдесят.

Першою до них поспішила Каорі Гландарська, дружина господаря.

— Вітаю, леді Адель, пані Іоко, генерале Койл. — Каорі вклонилась. — Раді вас вітати. Ви в нас не частий гість. Прошу, проходьте.

Каорі зовсім не змінилась за ці сім років. Хіба очі її були тепер сумні, а під ними залягли зморшки, такі нетипові для її молодого віку. Вона встигла народити сина, який тепер бігав поміж платтів алітерок, і жоден окрик батьків не міг його зупинити.

Всього гостей було з два десятки, але Юндер не брав участі у жодній з розмов. Говорили про те саме по колу: про театр (він не мав часу, щоб бувати там), про інших дворян Волвару (вони його мало цікавили), про конфлікти з Гоалією і повстанцями (він знав достатньо, щоб розуміти, що говорили вони маячню і плітки). На третьому з бокалів Адель відвела його в сторону.

— Вам скучно, — з сумом сказала дівчина. — Пробачте, я не думала, що так буде.

Юндер зазирнув у її зелені очі з підозрою. Чи знала Адель, що її батько напряму повʼязаний з повстанцями? Що вони живуть у її домі? Можливо, вона і сама допомагає їм.

— Це не ваша провина. Я не звик до таких подій. Я проводжу більшу частину свого часу на кордоні з військом або у тренувальних таборах.

— Але ви зовсім не схожі на звичайного генерала. — Адель усміхнулась. — Ви так гарно говорите.

— Я люблю читати, — зізнався Юндер. — Вечорами мені зовсім немає що робити. Зазвичай я читаю.

— Справді? Які книжки ви любите?

— Історичні, військові, про зброю.

— А я люблю романи.

Юндер кивнув, не знаючи, як підтримати розмову далі. Вони стояли біля вікна, і невдовзі до них підійшла Каорі ще з декількома гостями.

— Ми сперечаємось, генерале Койл, чи Гоальське королівство наважиться цього року напасти на нас, — з усмішкою почала розмову господиня. — Розсудіть, прошу. Ви точно знаєте більше за нас.

— Не наважиться, — впевнено заявив Юндер. — Вони не мають достатньо зброї, і королі там змінюються кожні два роки, жоден не може утримати владу. Не кажучи вже про голод, який панує в провінціях на півночі. Напасти на нас було б самогубством.

— А якщо вони обʼєднаються з Ладиронським королівством? — уточнив один з чоловіків, молодий ще. І дурний, подумав Юндер.

— Ладиронське королівство ні з ким не воювало вже сотню років.

— А чому би нам не захопити Гоалію, поки вона така слабка? — це вже спитав старий алітерець. З покоління дворян, на долю яких випадали постійні війни, які Алітер розвʼязував з Мегінкаром чи Гоалією.

— Бо ми лише втратимо людей і нічого не здобудемо натомість, крім випаленої землі й голодних селян. Пробачте мені. — Юндер вклонився і вийшов з зали.

Дурні розмови душили його не гірше за тугий комір нової сорочки. На балконі Койл викурив трубку, вдивляючись у зоряне небо. Останні роки з голови його не виходили ті слова, які колись викрикнула йому Ріна в обличчя: “Ніхто б не дозволив тобі стати генералом, якби не примха Ялі”. Після того він ловив себе на думці, що бачить насмішку в словах дворян, коли вони звертались до нього. Юндер став уникати їх ще більше, не повертатись у Лондір по пів року, пропадати у військових частинах. Його підлеглі теж були алітерцями, багато хто зі знатних родин. Юндер уникав і їх, аж поки заочі його не стали називати генералом-відлюдником. Єдиною людиною, з якою він міг поговорити, лишився Ялі. 

Коли він повернувся, атмосфера в залі змінилась. В центрі уваги був високий молодий хлопець, двадцяти років, зі світло-зеленими очима. Юндер знав його, але їх все одно представили один одному.

— До нас у гості завітав лорд Рейзо Баконський, — представила гостя Каорі. — Ви певно знайомі з генералом Койлом?

— Не часто вас побачиш серед дворян, генерале, — насмішкувато сказав хлопець замість привітання. 

Юндеру на це лишилось тільки вклонитись. Йому не подобався новий лорд. Після того, як Ріна вбила Мезео, батько Рейзо став лордом Баконії. Але він мав слабке здоровʼя і мʼякий характер. Відтоді в провінції було неспокійно. Коли ж чотири роки тому старий лорд помер, то виявилось, що його син Рейзо був азартним гравцем і гульвісою, який ще менше підходив на роль лорда. Баконію захлеснула хвиля злочинності, тож Ріоталі довелось відправити в провінцію коменданта. Фактично Рейзо був лордом Баконії, він мав родове імʼя і жив у маєтку лорда. Але реально він не мав жодної влади.

— Прошу за стіл, — запросив Керо Гландарський, і всі перемістились в їдальню.

Зі стільцями вийшла заминка: Юндер, як супутник Адель, хотів сісти поруч з нею, але Рейзо Баконський буквально витіснив його і сам сів поруч з дівчиною. Койлу не лишалось нічого іншого, як сісти з іншої сторони столу, де було вільне місце.

— Сподіваюсь, ви не засуджуєте нас, що ми не дотримуємось звичаїв, лорде Баконський, — з ввічливою усмішкою почала Каорі. — Планувалась лише дружня вечеря, тож ми накрили один стіл для жінок і чоловіків.

— Я виріс на півдні, пані Каорі, — заспокоїв її лорд. — І прошу вас, вважайте мене теж вашим другом. Але поміж нас є офіційна особа. Що скажете, генерале Койл, ви ж не проти сидіти поруч з цими прекрасними леді?

Юндер смикнув бровами. Він ще не сказав цьому хлопцеві жодного слова, а той вже проявляв до нього нездорову увагу.

— Я теж виріс на півдні.

— Невже? Де?

— В Арберані.

— В знаменитому сиротинці? Це правда, що хлопчиків звідки продавали на ніч збоченим панам?

Всі за столом завмерли, а господарі злякано перезирнулись.

— Не знаю, від кого ви почули таке, лорде Баконський, — повільно проказав Юндер, — але це неправда.