XVII. Пошуки вбивці

Того ранку йшов дощ, і Юндер спішив до ратуші, коли дорогу йому перегородила яскраво-червона парасолька.

— Перепрошую, — пробурмотів чоловік і зробив крок вліво, але парасолька змістилась у той самий бік. 

Він зробив крок вправо — парасолька туди ж. Пару секунд вони так танцювали, поки Юндер не нахилився і не зазирнув під неї.

— Адель?

Дівчина розсміялась і відкинула парасолю, підставляючи обличчя краплям дощу.

— Я змерзла, поки чекала вас!

— Що ви робите у Волварі? Ваш батько знає?

— Я відповідатиму на ваші питання, тільки якщо ви запросите мене на чашку чаю в цукерню.

— Пробачте мені, але я поспішаю до ратуші.

— Ви можете запросити мене і до ратуші, — не розгубилась дівчина і схопила його під лікоть.

Вони увійшли всередину разом — Юндер кивком привітався з вартовим і провів Адель до кабінету, який віддали в його розпорядження. Після похорону генерала Лондарського він помчав сюди, до Волвару, і ось вже третій тиждень розслідував вбивство генерала. До Сафонського Юндер відправив лист, мовляв, йому шкода, але приїхати, як планував, не зможе — справи.

— Як давно ви тут?

Юндер розпорядився, щоб принесли чай, і тепер вони сиділи за його письмовим столом, дмухаючи над чашками. Кабінет був обшарпаний, зі старими меблями й непотребом, складеним грудою біля стіни, і чоловікові стало соромно, що він запросив сюди леді. Але Адель було байдуже, вона не звертала уваги ні на що, крім себе. І інколи свого співрозмовника.

— Я приїхала вчора, — дівчина примружила очі від задоволення. — Ви написали у своєму листі, що мусите поїхати до Волвару, тож при першій же нагоді я напросилась в гості до родичів Іоко. В них тут маєток недалеко, під Волваром, родина Лумарських. Знаєте?

Юндер покачав головою. Він не мав жодного уявлення, про кого йому розказувала Адель. Але дівчину це не особливо хвилювало, вона продовжила далі:

— Вони погодились, щоб я погостила в них, деякий час, поки ви тут. А після ми з вами можемо разом поїхати в Діар.

— І ваш батько відпустив вас?

— Батько поїхав до Ладиронського королівства.

Усмішка на обличчі Адель стала ще ширшою. Здавалось, вона ледь стримується, щоб не підскочити й не почати танцювати.

— То ви, виходить, втекли?

— Я лишила записку для матері, — заперечила дівчина. — Я вже доросла. Хіба я маю питати дозвіл? До того ж я не сама: зі мною Іоко, моя служниця і четверо воїнів.

— Я відправлю леді Сафонській листа, що ви добрались до Волвару і що з вами все добре.

— Я вже не дитина, генерале, я відправила лист матері, — холодно відгукнулась на це Адель.

— Пробачте мені.

Двері відкрились, і один зі службовців застиг, здивовано розглядаючи дівчину в кабінеті у генерала.

— Що ви хотіли, пане Ештон? — роздратовано кинув Юндер.

— Ми дізнались інформацію про місцеперебування одного з повстанців, генерале Койл.

— Я вже йду.

Юндер піднявся.

— Пробачте, леді Адель, але я мушу працювати.

— Авжеж, — дівчина піднялась. — Але тільки після того, як ви пообіцяєте мені, що будете супроводжувати мене сьогодні на званій вечері в Гландарських.

— Звана вечеря? — Юндер смикнув бровами. — Пробачте, але звані вечері для дворян, до того ж я вам навіть не родич. Це посіє плітки.

— Ви — друг мого батька, генерале Койл, — голос Адель став вимогливішим. — І невдовзі буде обʼявлено про наші заручини. Чи я помиляюсь?

Юндер глянув на Геррі Ештона, який ставав все більш розгубленим у дверях.

— Добре, я супроводжуватиму вас.

— Сьогодні о сьомій, — і Адель випорснула з кабінету, лишивши неторкнутий чай на столі.

Юндер обернувся до Ештона і, наче той і не був свідком дивної сцени, спитав:

— То де повстанець?

— Він ховається в будинку на вулиці Честладж, це в районі…

— Я знаю, де це. — Юндер накинув плащ. — Розкажеш, поки йдемо.

Честладж була вулицею робітників. Прості, однаково пошарпані двоповерхові будинки тулились один до одного. Не на кожному з них була табличка, і хвилин пʼять Юндер шукав потрібний будинок. Знайшовши, подав знак ще чотирьом алітерцям, що причаїлись за кутом, і постукав у двері. За ними було тихо. Як і очікувалось: був день, і всі робітники давно пішли на роботу. Юндер кивнув, і двоє налягли на двері. Ті піддались з легким скрипом — замок був скоріше прикрасою, ніж захистом від злому.

— Марі… 

Чоловік, який вийшов в коридор назустріч, зорієнтувався за секунду: не встиг Юндер крикнути, щоб той зупинився, як уліадець вже вистрибнув у вікно з іншої сторони будинку. Де на нього вже чекали ще двоє алітерців.

— Ваше імʼя.

Уліадця зі звʼязаними руками доставили в кабінет Юндера і посадили на стілець. Один з вартових лишився стояти біля дверей і зацікавлено зиркав на увʼязненого.

Той мовчав.

— Моє імʼя Юндер Койл, — першим представився генерал. — А ваше?

— Вас всі знають, — посміхнувся увʼязнений. — Хто ж не знає уліадця, який став одним з чотирьох головних генералів Алітеру. А, вже трьох, — і він розсміявся.

— Я алітерець, — спокійно поправив чоловіка Юндер. — То як мені звертатись до вас?

— Коннор. Коннор Лейн.

Юндер записав імʼя.

— Ви маєте при собі документи?

— Ні.

— Нічого, ми вже обшукуємо будинок вашої сестри.

— Не сумніваюсь, — пирхнув Коннор.

— Що ви знаєте про вбивство генерала Шино Лондарського?

— Нічого, — знизав плечима Коннор.

— Ви маєте звʼязки з повстанцями?

— Ні.

— Знаєте, хто такий Ґілберт Фокс?

— Ні.

— Джон Кларк?

— Ні.

— Метью Ґрін?

— Ні.

Юндер підняв голову і задумливо огледів Коннора.

— Ваша друкарня нещодавно згоріла. Восьмого числа сьомої девʼятцятниці.

— Так, — погодився Коннор.

— В той самий день, коли був виданий ордер на затримання Ґілберта Фокса. Вам не здається це дивним збігом?