XVI. Едвард Голдсміт

Альберт подивився на пістоль і на книгу, що лежали перед ним на столі. Тоді на Ріну з Ґілбертом і знову на пістоль. Опустив погляд на складені руки й уважно їх роздивився. Король мав пошрамовані долоні — в дитинстві він вхопив розпечену жаровню на кухні, і довгий час лікарі казали його матері, що долоні доведеться ампутувати. Але королева відмовилась їх слухати. Вона розказувала Альберту в юності, що змащувала по кілька разів на день його долоні китовим жиром, змішаним з різними травами, і це врятувало його. “Не дуже схожі ваші долоні на руки принца”, — сказав йому якось Ріоталі Оджиранський, коли вони були ще юнаками, і він не забув йому тих слів і досі. 

— То ви кажете, що це був Едвард Голдсміт? — перепитав Альберт і погляд його зачепився за Монтаро Сафонського, що стояв поодаль і не брав участі в розмові. — Ти, Ріно, бачила його, коли він вантажив ящики з цією зброєю на складі?

Жінка кивнула.

— Оутсе, ти знайшов, з якої партії цей пістоль? — роздратовано гукнув король радника, який переглядав товстезні облікові книги так швидко, як тільки це було можливо.

— Так, мій королю! 1510-9-4. Це партія пістолів, яка зникла чотири роки тому.

Рендалл Оутс приніс облікову книгу і поклав перед королем на стіл. Але той натомість відкрив ту, яку Ріна вкрала у Голдсміта, і прочитав:

— До Аль Ґін, десять рушниць, двадцять пістолів, — від себе додав: — Каносець. Далі в нас Томас Теннер, сорок рушниць, доставити в Доврат. Це в Гоалії, — король нервово розсміявся. — Алітер, доставити в Соронград, якомога швидше, секретно. Це кому? Може королю Ріоталі?

І в підтвердження його слів з книги вивалився лист.

— Чорт, — прошепотів Альберт сам до себе, — і справді, лист від Ріоталі, — він швидко пробіг його очима і розсміявся, відкинув на стіл так, щоб інші могли роздивитись. — Це не про зброю, це про тебе. Почитай, Ріно.

Жінка теж пробігла очима лист. Ріоталі просив Голдсміта розпитати, чи не бачив ніхто Ріну. Тут же були примітки стосовно шрамів, зросту, її імені, професії. В додачу до опису в лист був вкладений портрет. Король забрав його і виставив перед собою, порівнюючи з жінкою.

— Що ж, не в обіду тобі, але тепер ясно, чого ніхто тебе не впізнає.

І, насміявшись з власного жарту, Альберт кинув лист і портрет Ріни у камін. А коли повернувся за стіл, обличчя його було серйозним.

— Оутсе, візьми два десятки вартових і перевірте склад. Кожен, хто знаходиться всередині або поруч, має бути затриманий і допитаний. І я хочу знати, хто володіє цим складом. А, і знайди Едварда Голдсміта.

— Я зараз же цим займусь, мій королю, — радник Оутс вклонився і зник за дверима.

— Ви тут лише пару днів, а вже розв'язали проблему, над якою я бʼюсь роками? — Альберт усміхнувся. — Що змусило вас запідозрити Едварда? Лише вчора ви дізнались про зброю, а зранку вже приносите мені імʼя того, хто краде її? Що скажете, Монтаро?

Алітерець, який весь цей час мовчки стояв біля вікна і дивився на те, як хмари пропливають повз, обернувся.

— Боюсь, це не я здогадався, — просто відповів він. — Я був би радий розказати вам про все, але Ґілберт здивував мене новинами сьогодні зранку, буквально на пів години раніше від вас. Хоча я і був би радий, якби він попередив мене завчасно.

Сказавши це, він кинув на уліадця багатозначний погляд і знову обернувся до вікна.

— Ваша недовіра обґрунтована, королю Альберте, — відповів Ґілберт, не звернувши уваги на слова лорда. — Річ у тому, що вчора я збрехав вам, — Альберт підняв від здивування брови, але промовчав. — Ми купили вкрадені рушниці в Едварда Голдсміта. Авжеж ми не знали, що вони вкрадені.

— Хочете сказати, що він настільки дурний, що продав вам крадені рушниці, знаючи, що ви приїдете до мене?

— Ні, він продав рушниці не нам. Іншому повстанцю, у якого ми їх перекупили.

— І той інший повстанець не міг збрехати?

— Міг, — погодився Ґілберт. — Саме тому ми вирішили перевірити все самі, до того, як прийдемо з доказами до вас, королю, і до вас, лорде Сафонський.

— Справи так не вирішуються, Ґілберте, — докорив йому Монтаро.

— При всій моїй повазі до вас, але наші справи не вирішуються зовсім вже сьомий рік, — натиснув у відповідь Ґілберт, і навіть Ріна здивовано глянула на нього. — Ми з вами дозволити Едварду Голдсміту взяти на себе перемовини з королем Альбертом стосовно постачання зброї, і алітерці тепер стріляють по нас з наших же рушниць.

— Я не очікував, що син Вільяма Голдсміта може зрадити нас, — тихо відповів на це Монтаро.

— Тому я вирішив взяти все у свої руки, — підсумував Ґілберт.

Альберт, який з цікавістю споглядав за цією перепалкою, гмикнув.

— Ви тямущий чоловік, Ґілберте, ви подобаєтесь мені.

Вони вийшли всі разом: Монтаро швидко попрощався і зник у коридорах палацу. Ріна, впевнившись, що вони удвох, обернулась до Ґілберта.

“Чому ти сваришся з Монтаро?”

Чоловік натомість ухопив Ріну за лікоть і швидко вивів з палацу.

— Якого чорта ти взяла Артура з собою? — прошепотів їй на саме вухо і від злості скреготнув зубами. — Коли я сказав взяти когось з хлопців, я не мав на увазі того з них, кого король посадив під арешт.

“Ніхто не бачив його, — показала у своє виправдання Ріна. — Він повернувся до світанку”.

Але про себе жінка висварила Оллі, який видав її Ґілберту.

— Не створюй хоч ти проблем, — Ґілберт відпустив її лікоть, зробив глибокий вдих. Злість його вщухла, і він вже говорив спокійніше: — Забагато вирішується зараз. Думай головою, а не чимось іншим.

“Я довіряю йому”.

— Бо в нього прутень довгий? Чи ти якось нарешті поясниш мені свою впевненість?

Ріна скривилась і нічого не відповіла.

— Ти думаєш, я не бачу? Чорт, Ріно, —  Ґілберт провів рукою по волоссю, і воно стало стирчати в усі боки, — він же дурне хлопча. Ти уявляєш, що він може надивачити, якщо ти потуратимеш? Нехай забуде про тебе.