Розділ 2. XII. Отруєння

Вже другий ранок підряд Ріна просиналась від співу птахів. Здавалось, вони намагались перекричати один одного і стати найголовнішим птахом в цьому химерному концерті. Ріна потягнулась і сіла. Світало. Поруч спав Ґілберт, спав тривожно, скреготав зубами. Ріна обережно провела рукою по його світлому волоссю, і чоловік прокинувся, хмуро глянув на жінку, а тоді впізнав її, і риси обличчя його розгладились. Він витягнув руку з-під ковдри, щоб ухопити Ріну, але вона вже піднялась на ноги. 

Під деревом сидів Оллі, він був на варті останні години, змінивши Робба. Варто було Ріні піднятись, як він і сам вскочив.

— Я на варті, Джо, я не сплю, — гукнув він, на що жінка усміхнулась і махнула рукою. Оллі плюхнувся назад під дерево і глибше закутався в кожух — хлопцю завжди було холодно.

Небо того ранку було чистим, а вітерець теплим. Ріна вмилась і попрямувала в ліс. Після недовгої розминки дістала клинок і стала відпрацьовувати удар, який підгледіла на тренувальному майданчику в Діарі. З холодною зброєю вона завжди мала проблеми: їй не вистачало зросту, швидкості й сили в порівнянні з добре тренованими алітерцями. Не тільки їй — всім повстанцям. Але настане день, коли вона муситиме взяти ніж і вбити Ріоталі. Це Ріна знала.

— Навчиш нас битись? 

Жінка обернулась, змахнула долонею піт з лоба. Це був Артур, разом з іншими новенькими. Нога його вже майже повністю загоїлась, але він ще по звичці кульгав.

— Було б добре, якби ти нас стріляти навчив, — продовжив Артур. — Я бачив, як ти робив це. І це було… — йому забракло слів. — Неймовірно.

Ріна усміхнулась, хоч ніхто цього і не побачив за повʼязкою. Врешті вона кивнула. Спершу жінка змусила всіх пів години бігати. Вілл був готовий здатись вже на цьому моменті. Він усівся під дерево, намагаючись віддихатись.

— Гей, Вілле, — крикнув йому Артур, — тебе так ніколи командир на завдання не візьме!

Хлопець лише відмахнувся. Він кинув винуватий погляд на Ріну, але та не змушувала його продовжувати тренування.

Коли з бігом було покінчено, Ріна витягнула перед собою клинок. Новенькі зробили так само. Рух був простим: зробити крок вперед, змахнути клинком, зробити крок назад. Але після п'ятдесятого повторення хлопці відчули, як їхні мʼязи напружились. Ще й Ріна ходила поруч і виправляла їхню поставу.

Сонце вже підіймалось над верхівками дерев, а жінка все не відпускала їх назад до табору. Вони пропускали сніданок. Томмі й Тедді зі злістю дивились на Артура, який втягнув їх у це тренування. Вони були червоні, спітнілі й голодні. Вілл давно повернувся назад до табору.

Врешті Ріна махнула рукою, і Томмі з Тедді зірвались з місця. Артур не спішив. Він впав на траву й втомлено прикрив очі.

— І ти тренуєшся так кожного ранку? — спитав він. — Тепер ясно, чого ти така сильна.

Ріна обвела галявину поглядом, але вони були лише вдвох.

— Навчиш мене стріляти? — жінка відповіла жестом. — “Не тут”? Добре, як скажеш. Я чекатиму.

Артур хотів вистрибнути на ноги, але рана на лівій нозі від різкого поштовху дала про себе знати, й він впав назад на спину.

— Чорт… — застогнав хлопець, обхопивши ногу.

Ріна присіла поруч і мʼяко відвела його руки. Закотила штанину, яка приховувала ще рожевий шрам, і натисла трохи нижче нього.

— Болить? — пошепки спитала вона, і Артур смикнувся від її дотику.

— Трохи.

— А так? — Ріна натисла над шрамом. Артур мовчав. Жінка підняла голову і відмітила, що він почервонів.

— Майже не болить. Все нормально, — і хлопець спішно закотив штанину назад.

Ріна піднялась і подала йому руку, щоб допомогти.

“Не напружуй ногу. Нехай загоїться”.

Артур кивнув.

Вони повернулись до табору, коли той вже зібрався. Тільки їх і чекали.

— Джо! — гукнув Ґілберт. — Ти довго.

Він зацікавлено глянув на Артура, який здавався тихішим ніж зазвичай, але нічого не сказав. Хлопець навіть не відповів на насмішки Тедді стосовно пропущеного сніданку — застрибнув у сідло й від'їхав від товариша далі.

— Що з ним? — тихо спитав Ґілберт у Ріни, але та лише знизала плечима. — Хочеш забрати роботу в Кріса й тренувати новачків?

“Вони самі прийшли”.

— А тобі б пішло на користь. Може нарешті заговориш.

— Вирушаємо? — гукнув з іншої сторони процесії Монтаро Сафонський. — Всі в зборі?

— Вирушаємо! — підтвердив Ґілберт.

Вже другий тиждень вони їхали з Діару в Ноттінбер — столицю Ладиронського королівства. Всього їх було три десятки: крім загону Ґілберта тут ще були воїни Сафонського, а на кордоні до них доєднався десяток ладиронців, яких король Альберт вислав їм назустріч.

За годину довелось зупинитись. Першому стало погано Роббу. Він ледь зліз з коня, як його знудило.

— Ти чого? — до нього підʼїхала Агнес, яка була лікаркою. — Принесіть води!

Ріна теж зістрибнула з коня і підійшла ближче. Весь сніданок Робба опинився на землі: горохова каша, яку він за звичкою ковтав не жуючи. Жінка нахилилась нижче, помішала паличкою блювотні маси.

— Боже Грому, Джо, перестань! — крикнув Ґілберт, який це споглядав, і його самого знудило.

Ріна допомогла йому злізти з коня. Лоб чоловіка, весь вкритий дрібними краплями поту, горів.

— Щось не так, — пробурмотів він, і Ріна відчула, як вся його вага навалилась їй на плечі. Вона похитнулась, але Артур підхопив Ґілберта з іншого боку.

— Зупиняємось! — крикнула Агнес.

Вони стали табором при дорозі. Невдовзі Оллі, Тедді, Томмі й Вілл теж злягли з блювотинням, жаром і запамороченням. Агнес з Ріною допомагали їм спорожняти шлунки й пити воду. Під вечір, коли хворі знесилено заснули, Ріна лишилась в наметі, який розбили для Ґілберта. За нього вона переживала найбільше: інші були молоді й сильні.

До намету зазирнув Монтаро Сафонський.

— Як він? — спитав пошепки. Ріна покачала головою. — Можна тебе на пару слів?

На вулиці чекала Агнес. Губи її смикнулись, варто було побачити Ріну. Вони не спілкувались. Якщо Ґілберт зміг не думати про смерть Джеймса, кожен раз, як бачив мегінку, то Агнес — ні.