XI. Плани

Найбільше Монтаро Сафонський не любив приїжджати до столиці. Авжеж він мав тут будинок, як і будь-який лорд, і навіть вклався у дві фабрики з виготовлення рушниць, які відкрив король у Лівтерані, але віддавав перевагу, щоб з цим розбирався його управитель. Білі стіни палацу його бентежили. Поки інші вбачали в них чистоту, він вбачав смерть.

— Прошу, проходьте, король чекає, — запросив його всередину слуга.

Монтаро важко зітхнув і зайшов до кабінету. Це був той самий кабінет, в якому сидів Ріоталі, коли був ще принцом. І лорд Сафонський мимоволі запитав себе, чи це була данина минулому, чи докори сумління. Ріоталі постарів. Під світло-блакитними очима залягли сірі тіні, глибокі борозни засіли на переніссі.

— Доброго здоров'я королю, — привітався Монтаро і вклонився.

— Доброго дня, лорде Сафонський, — Ріоталі жестом вказав на крісло перед столом. — Як поживає леді Люсі?

— Вона здорова, дякую за вашу турботу.

Повисла мовчанка. 

— Що ж, певно ви хочете одразу перейти до мети вашого візиту, — запропонував Ріоталі.

— Так. Ви наказали генералові Койлу одружитись з моєю донькою?

— Запропонував, — мʼяко поправив король.

— Ваш лист був… цікавим, — Монтаро дістав аркуш, складений у кишені, і зачитав декілька речень: — Зважаючи на наші розбіжності у поглядах, нам обом було б спокійніше, якби цей шлюб став першою сходинкою примирення і пошуку компромісів. Закликаю вас зважити пропозицію генерала Койла з усією серйозністю. Сподіваюсь на вашу позитивну відповідь, яка дозволить мені не вживати додаткових заходів.

Лорд Сафонський склад лист назад і уважно вдивився в обличчя Ріоталі.

— Мій королю, ви погрожуєте мені?

— Про що ви? — Ріоталі усміхнувся. — Як я можу погрожувати лорду Сафонії? Я лише хочу, щоб ви зрозуміли мою позицію. Генерал Койл — прекрасна людина. Мій єдиний друг. Майстер своєї справи, який не раз проливав кров за Алітер. Я хочу знайти для нього вигідну партію. Ви натомість отримаєте сина — людину розумну, сильну, добре вам знайому. З нього вийшов би прекрасний лорд, на якого вам в майбутньому не буде страшно лишити провінцію. 

— Наскільки, по-вашому, молодший за мене генерал Койл? На років пʼять? Враховуючи його звання, я проживу довше життя, ніж мій названий син.

— Тим краще, — усміхнувся король. — Лишите все онукам. Юндер ніколи не образить вашої доньки. Ви ж знаєте його.

Монтаро нахилився ближче до Ріоталі й сказав тихіше:

— Я не хочу віддавати доньку за чоловіка, який погодився на шлюб, бо вона схожа на його померлу кохану.

— Всі ми маємо своїх демонів, лорде Сафонський. Юндерові принаймні не такі страшні, як ваші.

— Про що ви?

— Я не раз попереджав вас, — Ріоталі важко зітхнув. — Всі в Алітері знають, що ви дуже приязні до повстанців. І що вони ховаються у ваших землях, — Монтаро хотів заперечити, але король жестом зупинив його. — Я довго закривав на це очі, зважаючи на нашу давню дружбу. І на брак війська, — він зупинився і багатозначно підняв брови. — Тож, якщо ви не хочете, щоб я приставив до вас коменданта, як мені довелось зробити це в Баконії, то чому б вам не прийняти мою пропозицію?

— Я чув, що ви відправили генерала Лондарського до Баконії. Чим одруження моєї доньки з іншим вашим генералом відрізнятиметься від цього?

— Тим, що ви лишитесь лордом Сафонським. Найважливішою, найвпливовішою людиною Сафонії.

— Із наглядачем у вигляді генерала, який одружився з моєю донькою? — лорд Сафонський гмикнув і покачав головою. — Ви знаєте, що я не погоджусь на це.

— Або так, або до літа у Діарі буде комендант і дві тисячі королівських воїнів. Я даю вам вибір, Монтаро. І час, щоб ви закінчили свою діяльність, яка шкодить Алітеру. Комусь іншому я б такої можливості не дав.

— Я не роблю нічого, що шкодить Алітеру. Ви можете присилати коменданта, мені немає що приховувати.

Лорд Сафонський вже збирався піднятись і піти, коли до кабінету стрімким кроком увійшов один зі слуг і щось прошепотів Ріоталі на вухо. Той нахмурився і кивнув.

— Буду радий продовжити нашу розмову іншим разом, лорде Сафонський. Невідкладні справи.

І він першим вийшов з кабінету, лишивши Монтаро наодинці зі слугою. Лорд вийшов слідом, спустився на перший поверх і визирнув на вулицю. У дворі, висадженому першоцвітами, було пусто. Монтаро повернувся в палац і вийшов через інший непримітний вихід, який вів до низеньких будівель з грубого каменю. Лорд не знав, для чого вони використовувались, але увагу його привернула повозка, біля якої палив трубку Юндер. Генерал лише хмуро глянув на Монтаро, але нічого не сказав. 

— Щось трапилось? — спитав лорд.

Юндер лише махнув рукою, запрошуючи всередину. Він витрусив тютюн на землю і зайшов першим. Монтаро обережно визирнув з-за його спини. В приміщенні зібрався з десяток детективів, навіть кілька переляканих міністрів. Посеред кімнати лежало сім тіл, накритих мішковиною. І судячи з запаху, вони розкладались вже не перший день. Монтаро закрив ніс рукою і хотів вийти, коли побачив біля стіни Мей. Спочатку він і не впізнав її: дівчина була в селянському чоловічому вбранні, вимазаному у крові. Світле волосся звисало брудними пасмами на обличчя. І її очі! Вони невідривно дивились на одне з тіл під мішковиною.

— Леді Корська, — м'яко звернувся до неї Ріоталі, — дозвольте відвести вас до кімнати.

Але Мей на це лише покачала головою і зробила крок від короля. Ріоталі безпорадно обернувся до Юндера, побачив Монтаро і нахмурився.

— Леді Мей, — генерал Койл підійшов до дівчини й зазирнув їй в обличчя.

— Юндере, — Мей наче прокинулась від сну і кинулась в обійми чоловіка, розридалась. — Його вбили! Тата вбили!

— Знаю, — Юндер обережно обійняв її у відповідь. — Ми потурбуємось про його похорон.

— Ви знайдете їх? — з надією спитала дівчина. — Тих, хто вбив його. Батько тільки вам довіряв.

— Я знайду їх.