X. Вдома

— Ви помітили, Артур якийсь тихий став, — звернувся до Томмі з Тедді Вілл. Вони їхали верхи, а сам Артур напів лежав у повозці, ліниво жуючи вчорашню булку. Погляд його загубився десь поміж чорних полів, які ось-ось засіють зерном.

— Та то після того, як його Джо підстрілив, — знайшовся Тедді. — Бо він діставав його. Я б теж після такого заткнувся.

— Думаєш, Джо навмисно? — здивувався Вілл і глянув в сторону Ріни. Вона сиділа поруч з Ґілбертом, що вів повозку.

— Ти бачив, як він стріляв? — Тедді тихо присвиснув. — Я після того боюсь навіть дивитись в його сторону.

— Цить! — обірвав його Томмі. — Артур каже, що Джо врятував йому життя. Нащо йому брехати?

— Бо він боїться його, йолопе, — Тедді поблажливо глянув на брата. — Я б теж мовчав. Ґілберт ні за що не повірить Артуру перед Джо.

— Думаєте, Джо — справді жінка? — тихіше спитав Вілл.

— А один чорт обличчя ми ніколи не бачили, — Тедді знизав плечима. — По очах не розбереш.

— А то ти не підглядав тоді, коли вартові Волвару змусили Джо зняти повʼязку! — сказав Томмі голосніше, і Ґілберт обернувся в їхню сторону.

Хлопці притихли.

— Та не встиг роздивитись, — пробурмотів Тедді й піддав ходу.

— Привал! — заявив Ґілберт і направив коня до групи з кількох дерев, що одиноко стояли біля дороги. — До вечора будемо в Діарі, — відповів Ріні, хоча вона і не питала.

Жінка перелізла у середину повозки й без особливих церемоній задерла штанину Артура, щоб змінити повʼязку.

— Чорт! — запротестував хлопець. — Ти хоч попереджай перед тим, як роздягаєш!

Тедді з Томмі розсміялись, але сам Артур не підтримав їхнього сміху, навпаки — ще й гаркнув зверху. Ріна розбинтувала рану й уважно подивилась.Тоді жестом показала Артурові злити їй воду на руки, і ще помацала навколо шва пальцями. Хлопець хоч і скривився, але не протестував. 

— А як твоє плече? — поцікавився в Ріни, коли вона наклала чисту повʼязку зверху. 

Жінка показала два пальці вверх, що означало “Так” або “Добре”.

— Я не бачив, щоб ти його перевʼязувала. Я можу допомогти.

— Я перев'язую плече Джо, — втрутився Ґілберт, який з цікавістю споглядав за Ріною й Артуром. — Не переживай, хлопче. 

Артур насупився, але нічого не сказав.

Вони приїхали в Діар ближче до вечора, коли сонце вже заходило. 

— Оце так тебе пошматувало, Артуре! — гмикнув один з вартових садиби Сафонських, поки відкривав ворота. Але, помітивши застережливий погляд Ґілберта, замовк.

Поки вони їхали, назустріч їм бігла Адель.

— Джо! — викрикнула вона, і Ґілберт зупинив повозку, щоб дівчина могла застрибнути. Дарма, що вона була у пишній алітерській сукні — Адель пересувалась в ній не гірше за чоловіків у штанах. Дівчина повисла на шиї в Ріни, зазирнула у повозку, де сидів поранений Артур і зойкнула.

— А що то з тобою?

— Він вистрілив собі в ногу, леді Адель, — швидко відповів замість хлопця Ґілберт.

Дівчина голосно засміялась, а Артур подарував командиру найзліший погляд, на який тільки спромігся. Адель перелізла в повозку і присіла поруч з хлопцем. Обережно підняла край розрізаної штанини, щоб глянути на рану. Артур не зважав, лише густо почервонів і опустив голову. Адель не була схожа на інших жінок: її каштанове волосся було заплетено у дивовижні зачіски, на запʼястях вона мала золоті браслети, у вухах — сережки з топазами. Вона була схожа на алітерок, і одночасно з тим трималась так, наче була молодшою сестрою. І коли її зелені очі дивились на Артура, то йому здавалось, наче дівчина щось очікує від нього. А що, він не міг здогадатись. 

Хлопець рвучко підняв голову і затримав погляд на зелених очах Адель. Та зацікавлено усміхнулась, і хвилину вони мовчки вдивлялись один в одного. Тоді Артур перевів погляд на Ріну.

— У вас з Джо схожий колір очей, — тихо підмітив він. Вони взагалі були схожі, але це хлопець не наважився сказати вголос.

— Ага! — весело відгукнулась Адель і, втративши інтерес до Артура, повернулась до інших хлопців. — А де ви були?

— У Волварі, моя леді, — чемно відповів Робб.

Адель, обережно ступаючи поміж розкиданих мішків і ніг Кріса з Роббом, які сиділи в повозці, дійшла до самого краю і гукнула новеньких, які їхали верхи позаду.

— Хлопці! Чого так повільно плететесь? — розсміялась, аж тоді помітила Вілла і махнула йому рукою. — Я вже прочитала “Сповідь розбитих кораблів”, Вілле! Мені потрібна нова книжка!

— Авжеж, моя леді, я купив вам нову книгу у Волварі, — слабким голосом відповів хлопець.

Він густо почервонів, і Томмі став над ним жартувати. Але Адель вже і думати забула про хлопців, вона перелізла назад і ухопила Ріну за руку.

— Скоріше, Джо, ходи зі мною! Я маю тобі таке розказати!

Вона потягнула мегінку за собою і зістрибнула на ходу з повозки. Ґілберт навіть не встиг зупинитись — Адель вже бігла по парку, притримуючи однією рукою поділ плаття, іншою — Рінину долоню. Зупинилась біля ставка, озирнулась по сторонах, щоб впевнитись, що ніхто не підслуховує, і присіла на лавку.

— Джо, — прошепотіла до Ріни, яка опустилась поруч, — я виходжу заміж.

Жінка здивовано глянула на Адель. Та була для неї ще дитям.

— Не хмурся так, — весело продовжувала дівчина. — Ти не уявляєш, який він прекрасний! Справжній лицар. Не такий, як ті лорди, — Адель трохи потягнула інтригу і врешті випалила: — Це Юндер Койл! Він попросив моєї руки.

Ріна відчула, як їй забракло повітря у грудях. Вона опустила повʼязку на шию і глибоко вдихнула.

— Тобі не добре? Ти не радий? — Адель ухопила жінку за руку. — О, невже… Але я не можу одружитись з тобою, Джо. Не тому, що ти слуга, тато б не зважав на то, він любить тебе, але ти мені як старший брат.

Ріна витиснула з себе посмішку. Те, наскільки впевнена була Адель, що всі навколо люблять її, не могло не дивувати. Ріна показала жестами те, що турбувало її.

— Якщо буду з генералом, буду з королем? — вголос переклала Адель. — Що це значить? Генерал слухає короля? Але ж це правильно — слухати короля. Я не розумію тебе.