IX. Танок рушниць

— От чорт! — Артур пошепки вилаявся, вступивши в калюжу, і Ріна роздратовано покосилась на нього. Було опівночі. Вони пробирались по лісу повільно, без ліхтарів, щоб ніхто не побачив їх з варти. Артур врізався в дерева, перечіплявся об коріння, що стирчало з землі, а декілька разів починав молитись богу грому, бо був впевнений, що побачив перевертня.

— Це він, це він! — прошепотів Артур і вхопився за лікоть Ріни. Він вказував на криве дерево, що у темряві нагадувало людину своїми обрисами.

Жінка важко зітхнула і знову пошкодувала, що вибрала Артура собі в допомогу. Можливо краще було взяти Вілла.

— Моя мати казала, що ходити гуляти по лісу — накликати на себе злих духів, — сказав у своє виправдання хлопець, коли вони дійшли до злощасного дерева. — Ще й не видно ніц!

Ріна мовчки прямувала далі. Врешті вони вийшли на галявину, яку зранку показав Ґілберт. Тут всі дерева були низькі, і у місячному сяйві можна було розгледіти навіть молоду траву під ногами. 

— Який місяць повний, — Артур задумливо обвів поглядом галявину. — Точно десь перевертень бродить.

“Не існує”, — жестами показала Ріна.

— Не второпав, — зізнався хлопець і знизав плечима. — Не круглий? Але ж місяць круглий.

Жінка закотила очі. Від учора, після того, як Артур дізнався від Ґілберта, що піде з Ріною у засідку, і висловив командиру все, що про це думав, він увʼязався за жінкою і намагався вивчити її мову жестів. 

— Я серйозно підходжу до справи, — заявив хлопець на її німе питання і продовжив ходити слідом, постійно поглядаючи на її руки.

— Перер… — спробувала сказали Ріна, але з першого разу не вийшло. — Перве… Перевервер… — вона сильно закусила губу, наче та була винна, що Ріна не може вимовити це слово нормально. — Їх не існує.

— Я знаю, — Артур широко усміхався. — Хотів почути твій голос, — майже проспівав. — І чи зможеш ти сказати “перевертень”.

Ріна замахнулась, щоб вдарити хлопця, але той відстрибнув, зачепився об корінь і впав. 

— Чооорт, — застогнав Артур, і жінка усміхнулась.

Вони розмістились на пагорбі. Ріна нагребла торішнього листя, постелила зверху мішковину й уляглась в цю купу. Артурові жестом вказала лягати поруч, і він послухався, хоч і з незадоволеним виглядом. 

— І довго ще? — спитав він вже через п’ять хвилин, і Ріна не стримала смішок.

— До світанку, — відповіла, щоб насолодитись виразом страждання на обличчі хлопця.

— То навіщо ми так рано приперлись?!

— Цить, — Ріна обвела галявину очима. Нікого. 

“Бо перші виграють”.

На диво, сенс цих жестів Артур вловив. Ближче до першої ночі він заснув. Ще за пів години перекрутився і притулився до Ріни всім тілом.

— Холодно, — пробурмотів він, не просинаючись, і вона не стала відсторонюватись. Їй і самій було холодно. Ніякий кожух не рятував, якщо лежати на сирій землі. 

Ріна задрімала, але Артур знову почав бурмотіти їй щось на саме вухо, і вона прокинулась. 

— Анні, — покликав уві сні хлопець і відкрив очі. Здивовано кліпнув. Врешті впізнав Ріну, але не відсунувся. — Я подобаюсь тобі, — зробив висновок нізвідки, і мегінка сама відсторонилась. 

Стало холодніше. Артур присунувся ближче, майже лягаючи на Ріну вагою свого тіла. 

— Щоб не змерзнути, — прошепотів на вухо, і жінка відвернула його обличчя від себе долонею. — Поняв, мовчу.

Його вистачило на пару хвилин.

— А чого ти постійно закриваєш обличчя пов’язкою? Вважаєш себе не гарною? Чи тебе шукають? Чому?

Ріна важко зітхнула. Можливо якщо не звертати уваги, то він відстане. 

Була глибока ніч, перед самим світанком, і хлопець знову дрімав, коли Ріна побачила вогники, що наближались. Жінка штовхнула в плече Артура і приклала палець до губ. Обоє уважно дивились, як крізь ліс пройшли четверо з ліхтарями: двоє засіли навпроти, ще двоє правіше. Ліхтарі погасли, й було чути лише як вітер шумить гіллям і вовки виють вглибині лісу. Артур вказав пальцем на алітерців і провів собі по горлу. Ріна покачала головою. 

“Чекаємо”.

Тепер він вже не спав, а Ріна постійно косилась на нього. Чи не збирається щось утнути? В долоні вона стискала маленький ніж. Але Артур лежав тихо, попри те, що руки його затекли.

На світанку першим зʼявився Ґілберт з іншими уліадцями. Мей перевдягнули у чоловічий селянський одяг, а роги сховали під каптуром плаща. Зі сторони й не скажеш, що серед них була алітерка. Ґілберт обвів поглядом галявину, не затримуючи погляд на тому місці, де мала бути Ріна. Він знав, що вона там. Вірив їй.

За пів години, коли сонце вже не ховалось поміж дерев, Ріна почула, як зі сторони міста наблизилась група вершників. Артур поруч напружився й міцніше стиснув рушницю. Пройшло ще хвилин пʼять, і врешті вони вийшли на галявину. Їх було понад двадцять: всі або з пістолями, або з рушницями, з короткими кинджалами, які король Ріоталі ввів у війську замість довгих мечів. Рухались строєм: кожен з них знав своє місце і свою роль в загоні. Майже останнім йшов генерал Лондарський, за ним замикали процесію двоє воїнів, які несли ящик зі зброєю на обмін. 

Шино Лондарський виступив вперед. Алітерці вже не носили посріблених кольчуг: проти кулі ті не мали сенсу. На генералові був білий плащ з парадної зимової форми, дарма, що на фоні темного лісу він був найяскравішою мішенню. “Старий впевнився у своїй невразливості”, — подумала Ріна і посміхнулась. Палець її так і тягнувся до гачка рушниці. 

Він і справді постарів. Його колись золотисте волосся повністю посивіло, на обличчі залягли глибокі зморшки, а шкіра вкрилась темними плямами. Але постава його була прямою, а рухи твердими. Він міг бути старим, але лишався найкращим генералом Алітеру. У битві з його воїнами кожен з присутніх уліадців втратив батька, брата чи друга.

— Ґілберт Фокс! — вигукнув Шино Лондарський так, наче кликав когось зі своїх псів. Вони всі й були для нього псами, а повстанці — скаженими, яких варто відстрілювати.