VII. Як каже принц

Коли Юндер прийшов зранку до Пармелії, тої в кімнаті вже не було. Ні в ігровій, ні в їдальні, ні на заняттях, які мали ось-ось початись в бібліотеці не було ні дівчинки, ні принца Масахіко. Юндер вийшов з палацу й обійшов ледь не весь сад, поки не знайшов дітей, які сховались поміж ялинок.

— Він знайшов нас, тікаємо! — заголосив Масахіко і рвонув вперед. 

Пармелія за ним, але вже за пʼять кроків вона впала. Юндер підхопив її й поставив на ноги.

— Ти як? Не забилась?

Дівчинка ледь стримувала сльози, поки Юндер обтрушував холодний сніг і сиру землю з її білих рукавиць. Пармелія була крихітною: на голову нижча за Масахіко. А ще вирізнялась слабким здоровʼям і настільки світлим волоссям, що воно здавалось прозорим. 

Масахіко, побачивши, що його співучасницю зловили, повернувся і вклонився Юндеру.

— Доброго ранку, генерале Койл.

— Доброго здоровʼя принцу. Ви навіщо тікали?

Пармелія, злякавшись, що її сваритимуть, сховалась за спину принца.

— Ми лише грали, — пояснив Масахіко. — Не треба карати Пармелію, це я придумав.

— Я не збирався нікого карати, — Юндер піднявся і пошарив по кишенях. Врешті дістав з плаща маленьку коробочку. — Я шукав тебе, Пармеліє. Привіз тобі подарунок.

В коробочці була брошка у формі метелика. Крила його були прикрашені різноколірним камінням. Але дівчинка, відкривши подарунок, здригнулась і впустила його. І знову сховалась за спиною Масахіко. Принц сам підняв брошку.

— Пармелія боїться метеликів, — пояснив він здивованому Юндеру. — Після того, як минулої весни вона дізналась, що метелики зʼявляються з гусені. 

— Он як, — чоловік забрав подарунок і сховав його назад у кишеню.

В грудях запекло від сорому: він назвав цю дівчинку своєю донькою, дав їй своє родове імʼя, але навіть не знав, чого вона боїться. Всі сім років він або був на службі, або шукав Ріну — Пармелії діставались лише короткі зустрічі. Він навіть не був певним, що вони колись мали розмову довше пʼяти хвилин. Та і яка то була розмова? Дитина боялась його наче того метелика.

— Відведемо Пармелію в палац, — запропонував Юндер. — Вона вже змерзла. Он які щоки червоні.

Масахіко погодився. В палаці дівчинку вже чекали. Служниці заохкали й стали розтирати її змерзлі руки й ноги. Принц скористався моментом і чкурнув назад у сад.

Юндер не став його зупиняти, про що пошкодував через кілька годин, коли всі в палаці у паніці стали шукати хлопчика. Масахіко не було ніде: ні в саду, ні в всередині палацу, ні в стайні, ні в оранжереї. Юндер на всяк випадок навіть перевірив вʼязницю, але і там принца не було.

— Вони викрали його, — вирішив Ріоталі. — Це повстанці.

Генерал скептично ставився до такої можливості.

— Ворота закриті, прохід під замком запечатаний. Як вони пройшли?

— Вони знову прийшли мститись.

Король підняв голову до вікон на другому поверсі, де були покої дружини, і покачав головою. Звідти виглядала Джина. Вона була з меншою донькою, Рурі, та знову хворіла. 

— Зберіть людей, ми будемо шукати за воротами, — наказав Ріоталі. — Приведіть коня.

Голос його осип від крику, і слугам довелось прислухатись, щоб почути. Юндер теж поїхав на пошуки. Ворота палацу закрили для випадкових відвідувачів з тих самих пір, як Ріоталі став королем. Він став тривожним, погано спав і майже не виїжджав за межі Лондіру. Джина з дітьми теж не могли виїхати за місто навіть в сусідній Лівтеран, до якого було лише годину верхи.

На вулицях Лондіру вони розділились. Юндер спершу шукав Масахіко разом з міською вартою, допоки їхня група не роздробилась і він не лишився сам. Подумки генерал перебирав всі можливі місця, куди хотів би втекти, якби був хлопчиком. Куди він сам тікав, коли йому було сім? Тоді Юндер ще жив з матірʼю. Його найяскравішим спогадом було те, як мати попросила принести дрова з лісу, але в той день Юндеру не хотілось займатись хатніми справами й він чкурнув грати з товаришами. Сидів біля ріки до останнього, аж поки на Арберан не спустилась ніч. А наступного ранку його мати захворіла. Юндер був упевнений, що це через те, що він був неслухняним. Він молився богу Грома, богу Сонця, богу Вітру — всім уліадським богами, яких тільки знав. Але на осінь вони все одно забрали її. Тоді Юндер і перестав вірити в богів.

Генерал звернув до річки.

— Масахіко! — гукнув він за звичкою, не очікуючи на відповідь.

Тепер вже тривожно було і йому. Він очікував знайти принца за годину чи дві десь біля стін палацу, а невдовзі вже мав бути захід сонця.

— Масахіко! — гукнув він голосніше, і двері в будинку далі по вулиці прочинились.

За ними він побачив перелякане обличчя принца.

— Масахіко!

Юндер зістрибнув з коня, підбіг до хлопчика й ухопив його за плечі, наче той міг би розчинитись у повітрі будь-якої секунди.

— З вами все добре, мій принце?

Юндер глянув за спину хлопчика. Він очікував побачити будь-кого: викрадачів, повстанців, найманців, але з обшарпаного коридору на нього дивились пʼятеро хлопчиків віком до десяти років. Це був сиротинець. Юндер впізнавав такі місця по одному лише вигляду обмальованих вугіллям стін. Він сам виріс у такому.

— Що ви тут робите, мій принце?

— Я зустрів у місті дітей і грав з ними. Це Пітер, Віллі, Джоржи, Джоши, — Масахіко задумався, намагаючись згадати імʼя останнього друга.

— Батько вас шукає. Вже вечір.

Принц важко зітхнув і по черзі попрощався з кожним своїм новим другом. Ті дивились на Юндера із заздрістю. Він знав цей погляд, не раз бачив його в інших сиріт, коли якогось щасливчика забирали в родину. В справжню родину. 

Генерал швидше закрив двері до сиротинця. Тоді всадив Масахіко на коня і сам застрибнув за ним. Головне повернути принца до того, як Ріоталі підніме весь Алітер на вуха.

— Як ви знайшли мене? — спитав Масахіко, намагаючись обернутись.

Його маленька голова була обвʼязана вовняним конксоном — довгим вузьким відрізком тканини, яким покривали голову алітерці взимку так, що видно було лише роги.