VI. Як каже король

До столиці Алітеру весна приходила завжди пізніше. Ріоталі підкинув дрова у камін і повернувся за стіл. Завтра він мав зустріч з послами Мегінкару: ті перетнули Південну затоку і проїхали весь Алітер, щоб укласти нову угоду про постачання руди. За останній рік новини з Мегінкару особливо тривожили короля: його молодший брат Бетель Оджиранський, син королеви Арніки, почав збирати прихильників. Він мав їх і тут, в Алітері, в цьому Ріоталі не сумнівався. Питання було лише в кількості.

— До вас лорд Корський, — сповістив слуга, і Ріоталі махнув рукою.

— Доброго здоровʼя королю, — привітався Ісао Корський.

— І вам, — кинув у відповідь Ріоталі й поглядом вказав на крісло навпроти. — Що вас привело в Лондір цього разу?

— Невже я не можу просто відвідати свого племінника?

— Можете, — холодно відповів король. — Але я був би вдячним, якби ви не відривали мене від справ. 

— Я чув, ви поставили комендантом Баконії генерала Лондарського, — одразу перейшов до справи Ісао. — Моя дружина поїхала до нього. Бачите, скучила за батьком.

Ріоталі відклав документи й уважно глянув на лорда. Той хоч і значно постарів, а так само любив плести інтриги.

— Хіба розумно давати владу військовим? — продовжував Ісао. — Генерал Лондарський неперевершений воїн, але поставити його комендантом? Ви ж не хочете, щоб лорди думали, наче ви віддали генералу цілу провінцію.

— То ви приїхали покритикувати мене? — Ріоталі посміхнувся. — Я готовий віддати Лондарському всю Баконію, якщо він нарешті наведе в ній лад.

— Що ви…? — лорд Корський запнувся і насупився. — Якщо ви це зробите, то дасте привід лордам разом з васалами повстати проти вас.

— А лорди мають бажання повстати?

— Принаймні один.

Ріоталі важко зітхнув. Монтаро Сафонський був наче цвях, що стирчить з ідеально відполірованої дошки. Він завжди був таким, але за батька не наважувався діяти відкрито. Тепер же принаймні двічі на рік він їздив у Ладиронію і домовлявся казна про що з королем Альбертом, а на своїх землях прихистив повстанців. І якщо в Баконію, де хаос панував ще з часів смерті Мезео Баконського, Ріоталі міг відправити генерала, то в Південну Сафонію без кровопролиття військо не заведеш. Поки що.

— Минулого року ви зробили Юндера Койла одним з чотирьох перших генералів. А він не шляхетний алітерець, без роду. Тепер хочете віддати владу над Баконією Лондарському. Так не заведено, мій королю. Король Алітеру завжди опирався на своїх лордів, ще з часів першого короля Райдена.

— Перший король робив багато сумнівних речей.

— Але йому нічого б не вдалось без лордів з великих домів, а ви не бажаєте дослухатись до моїх порад. Натомість ви віддаєте владу у руки сумнівних осіб. Нам навіть не відомо, хто був батьками цього Юндера Койла. Це обурює знать. Ще трохи, і нам доведеться кланятись йому.

— Ви вже б мали кланятись першому генералу, — відповів Ріоталі, але серйознішим тоном додав: — Я довіряю Юндеру. Все, що він має, дав йому я. Тож він буде вірним мені до кінця життя.

— Або поки не дізнається, що ви в нього забрали.

Ріоталі гмикнув і знову зазирнув у документи, які лежали на столі, всім своїм видом показуючи, що розмову завершено, але Ісао Корський продовжував пильно вдивлятись у племінника, і врешті той не витримав:

— І яка ваша порада?

— Менше влади покручам, — лаконічно підсумував лорд. — Або принаймні беріть у фаворитки жінок, вони не мають влади.

Погляд короля враз поважчав. Брови смикнулись нагору, а губи стислись у злісну усмішку, яка не передрікала нічого доброго.

Але в цей момент двері відкрились, і у вузьку щілину протислась голова хлопчика.

— Масахіко! — обличчя Ріоталі враз змінилось на приязне. — Заходь, привітайся з дідусем.

Хлопчик, отримавши дозвіл, влетів до кімнати, зашпортався о килим, але не впав, втримався на ногах. Тоді не надто шанобливо вклонився дідусю і зронив:

— Вітаю у Лондірі, лорде Корський. Сподіваюсь, ви здорові, — і одразу ж обернувся до батька, затараторив: — Тату, тату, я цього разу вчинив так, як ти порадив! Коли ті двоє дівчат задирали Пармелію, я сказав їм, що вона — моя молодша сестричка, і що за таке відношення до родини короля їх виженуть з двору! Вона так злякались! Так злякались!

І хлопчик заплескав у долоні, примруживши від задоволення свої блакитні очі. 

— Пармелія — не найкращий друг для вас, принце Масахіко, — встряг Ісао.

— Чому? — здивувався хлопчик.

На секунду запала мовчанка. Що Ріоталі, що Масахіко обидва чекали, що ж відповість лорд Корський.

— Вона не знатного роду, мій принце, — врешті зважився Ісао. — І її мати була грішницею.

— Але ж це не вона обрала, в якій родині народитись, — відмахнувся від нього Масахіко і знову обернувся до батька. — Тату, я правильно зробив?

— Так, — Ріоталі пригладив тонке волосся сина, яке вибилось з коси. — Ти мусиш захищати дорогих тобі друзів, Масахіко. А тепер біжи, Пармелія тебе зачекалась.

У прочинені двері заглядала маленька дівчинка. Вона не наважувалась увірватись до кабінету короля без дозволу, як це зробив принц, тож їй лишалось тільки підглядати за тим, що відбувалось усередині. Масахіко вискочив з кімнати, ухопив її за руку, і вони разом побігли в ігрову. Ріоталі самому довелось закрити двері за сином.

— Ви дозволяєте йому забагато, — озвався лорд Корський. — Восени Масахіко буде вже сім. Час вчити його манер і краще розбиратись в людях.

— Вам не варто переживати за виховання мого сина, лорде, — Ріоталі знову опустив голову у документи.

— То ви справді відсторонили пана Сурського від керування Баконією? — знову повернувся до мети свого візиту Ісао.

— Мені потрібен хтось, хто розбереться з повстанцями, а не закриватиме очі на їхні справи, — Ріоталі нахилився і став шукати в ящику столу торішні звіти. — Якщо він такий впевнений, що це було несправедливо, нехай вертається до Лондіру. Ми особисто обговоримо, що завадило йому покращити ситуацію в Баконії за три роки.