V. План

— Заходь, — Артур заштовхнув Мей всередину маленької, затхлої кімнати на околицях Волвару. 

Була вже глибока ніч, коли вони в'їхали в місто, намагаючись уникати патрулів. Томмі на повозці лишили їздити по колу біля Сухостепу, плутаючи вартових, які мали б відправитись на пошуки леді Корської. Інші ж помчали до Волвару, щоб тут сховати полонянку. 

З нею в кімнаті лишилась Ріна, і деякий час жінки мовчки дивились одна на одну. Врешті втомлена Мей сіла на ліжко, а Ріна — в крісло біля нього. Вона не бачила алітерку ось вже сім років. За цей час Мей подорослішала, а її блакитні очі стали ще більш меланхолійними. Світле волосся під час викрадення розплелось і заплуталось. Дівчина зняла чобітки й лягла на жорстке ліжко. Вона не жалілась і не кричала, наче вже змирилась зі своїм положенням.

— Що ви робитимете зі мною? — невпевнено спитала Мей.

Ріна вказала на свій рот під повʼязкою і покачала головою.

— Ти не можеш говорити? — здогадалась алітерка. — Що ж, певно ти й так би не сказав. Ви везете мене до батька?

Ріна кивнула. Це заспокоїло Мей, і невдовзі вона заснула. Ріні хотілось стільки розпитати в дівчини. Як їй живеться з цим монстром, лордом Корським? Чи не ображає він її? Чи він здоровий? О, Ріна сподівалась, що він здоровий. Бо вона піде за ним, варто їй застрілити Ріоталі. І буде катувати його так, як колись він її. І відрубає йому голову, як він відрубав її Ені.

Але Ріна мовчала. Бо видати себе зараз було б дурістю. Вона приспустила повʼязку, що закривала обличчя, і перекусила сухим шматочком хліба, який бозна-скільки носила в кишені кожуха.

— Ріна?

Жінка натягнула повʼязку й обернулась до Мей. Та прокинулась і тепер сиділа на ліжку.

— Ти ж Ріна?

Жінка продовжувала мовчати.

— Я знаю, що ти Ріна. Чому ти мовчиш? Ми шукали тебе весь цей час! Юндер тебе шукав! Шукає і досі. І король Ріоталі теж.

Ріна покачала головою, і Мей насупилась. 

— Невже я помилилась?.. — пробурмотіла сама до себе і знову лягла. Але тепер не відводила погляду від фігури в кріслі, наче могла лише по статурі впізнати давню подругу.

Ріна знала, що її шукали. А ще знала для чого. Бо вона єдина була свідком, як Ріоталі отруїв свого брата — попереднього короля Хіроторі. Бачила на площах плакати зі своїми портретами, впізнавала в них вмілу руку Юндера. Бачила, скільки золотих був готовий заплатити новий король за її голову. 

За пів години, коли Мей заснула, Ріна піднялась і вийшла з кімнати. Вона не їла вже добу, і від голоду її нудило. Власника таверни чи хоч когось не було на першому поверсі. Ріна пройшла на кухню і налила собі там залишки вчорашнього супу. Встигла перехопити пару ложок, поки підіймалась назад до кімнати, коли зрозуміла, що двері прочинені. Ріна поклала миску на землю і витягла з рукава маленький ніж. В голові її пролітали різні думки, одна гірше іншої. Врешті вона зважилась, різко штовхнула двері й вдарила ними когось по спині.

— Чорт! — скрикнув Артур скоріше від здивування, ніж від болю.

Ріна навіть не здивувалась. Він міг бути що насильником, який прийшов поглумитись над алітеркою, що зрадником, який прослизнув, щоб змовитись з донькою Лондарського. Але вона не очікувала, що хлопець накинеться на неї з запитаннями.

— Де ти був? — почав допитуватись Артур. — Ти ж мав бути тут! Я шукав тебе!

Ріна з недовірою глянула на хлопця, аж тут скрикнула Мей. Вони кинулись до неї вдвох, і знайшли біля її ліжка Вілла.

— А ти що тут робиш? — Артур виглядав здивованим.

Чи могли вони бути двоє інформаторами? Щось не сходилось. Ріна хмуро переводила погляд з одного хлопця на іншого.

Вілл почервонів і опустив очі в підлогу.

— Я не мав нічого такого не увазі, — пролепетав він. — Я просто шукав Джо.

— Та невже? — Артур випхав хлопця за двері, попутно покриваючи його добірною лайкою, якою розбудив декількох постояльців таверни.

Ріна хотіла вийти разом за ними, але Мей ухопила її за руку.

— Ти ж Ріна, правда? Я знаю, що ти Ріна. Вони тримають тебе в заручниках? — жінка здивовано глянула на алітерку. — Вони погрожують тобі чимось? Ми можемо втекти разом. Дозволь лише мені поговорити з батьком.

Ріна вирвала свою руку з долонь Мей, звʼязала дівчину і вийшла з кімнати. Закрила її на ключ. 

Вони не встигли нічого зробити тоді, після смерті Джеймса. Ріоталі звинуватив його у вбивстві Хіроторі, навіть застрілив короля з його пістоля. Дарма Ґілберт і інші, ще живі командири, кинулись єднати людей для того, щоб вирушити в похід на столицю: уліадці були зневірені після смерті очільників постання, і цього зволікання було достатньо для Ріоталі, щоб вдарити по найслабших точках, домовитись з мегінською королевою Обрієттою про військову підтримку й відсіяти міністрів, які могли виступити проти. Того року Алітеру довелось укласти невигідні умови з Мегінкаром, і вони ще три роки за безцінь продавали руду і сірку, але королівство вистояло, а повстання було повністю придушене. Уліадці лишились злодіями в цій історії, Ріоталі — стражденним принцом, якому довелось сісти на трон після смерті двох старших братів.

— Тебе не дочекаєшся! — привітався з Ріною Артур і кивнув на вільний стілець так, наче був тут головним. На іншому сидів Оллі. Сам Артур напів розлігся на ліжку, його сорочка сповзла з плеча, оголяючи русі завитки волосся на грудях. “Такі хлопці подобаються дівчатам і знають про то”, — подумала Ріна. А ще подумала, що в кімнаті занадто холодно, щоб бути в одній сорочці.

— Потрібно звʼязатись з Ґілбертом, — заявив Артур. — Ти знаєш, де він?

Ріна кивнула.

— То що? Поїдеш сам чи розкажеш, де він?

Ріна вказала поглядом на Оллі.

— Я не знаю, де він, — чесно зізнався той. — Я тільки чув про Сірого Фреда.

Ріна піднялась і жестом покликала за собою Оллі. Артур піднявся, щоб теж вийти з кімнати, але жінка виставила руку долонею вперед.

— Не довіряєш мені? — здивувався хлопець. — Та якби не я, ми б навіть не додумались схопити алітерку!