IV. Розбрат

— Та хто вона така, щоб вказувати нам! Правда ж, хлопці? — почав Артур під час однієї зі скупих вечерь біля вогнища. 

Ріна в той день заборонила їм зайти до Сухостепу, щоб поповнити запаси їжі. Довелось ще й добряче побігати, щоб підстрілити зайця. Ось цього одного зайця вони й засмажили на вечерю. Ріна сиділа трохи далі від усіх, не їла. Як могла вона, коли в цьому лісі була похоронена її Лейті? Жінка спеціально лишилась на ніч недалеко від могили доньки, щоб на світанку, поки всі спатимуть, провести там бодай пару хвилин у тиші. 

— Ми навіть не знаємо насправді, хто вона така! — продовжував Артур так, щоб Ріна чула. Він навіть дивився на неї в цей момент.

— Артуре! — спробував заспокоїти хлопця Оллі. — Думай, що мелеш!

— Але хіба я не правий? Я знаю хто ти, Оллі. Знаю Вілла і цих двох! — Артур ніяк не міг запамʼятати, хто з хлопців Томмі, а хто Тедді, тому уникав називати їхні імена. — А от хто вона така?

Вже не перший вечір Артур намагався вчинити заколот, але цього разу він мав на меті довести його до кінця.

— Як ми можемо довіряти командиру, якщо навіть не знаємо, хто це? Повірити якійсь жінці й віддати наші життя в командування, бо вона хто? Підстилка нашого командира?

Ріна продовжувала мовчки чистити рушницю, навіть не підіймала голови на хлопця. І це довело його до тої точки кипіння, коли він встав і сам підійшов до неї, всупереч своїй же обіцянці навіть не говорити з Ріною.

— Ти! — жінка підняла очі на Артура. — Хто ти така? Я чув твоє імʼя… Як воно там?

Хлопець втупився в її обличчя, наче чекав, що вона сама підкаже йому. Ріна тим часом обвела поглядом інших: всі новенькі здавались однаково зацікавленими. Оллі стояв поруч і кусав губи. Він був добрим хлопцем, але мʼяким, не з тих, хто міг зупинити напір Артура.

— Чому ти мовчиш? Ти справді німа? Ти завжди була німа, чи тобі відрізали язик?

З незворушним обличчям Ріна опустила до підборіддя повʼязку, відкрила рот і продемонструвала Артуру свій язик. Той навіть зробив крок назад від здивування.

— То ти що, хвора? — розгублено спитав він.

Чи міг він бути алітерським інформатором? Врешті з усіх новеньких саме Артур намагався дізнатись, хто така Ріна. Але щоб інформатор був настільки незграбним і очевидним? Ріна роздумувала над тим, чи його поведінка не є частиною вистави, і пропустила момент, коли Артур потягнув до неї свої руки.

— Може ти й не жінка зовсім..! — заявив він і застиг, бо дуло рушниці вперлось йому в підборіддя. І хоча зброя не була заряджена, Артур здригнувся, втупився в Рінине обличчя. Вони так і стояли секунду, обидва здивовані тим, що сталось, аж поки жінка не відвела дуло в сторону.

— Артуре! — Оллі зробив крок вперед, щоб зупинити хлопця, але той відштовхнув його і кинувся на Ріну. 

Жінка згрупувалась в очікуванні удару, але він не став бити — спробував схопити її. Ріна встигла вдарити його у щелепу перед тим, як хлопці вчотирьох відтягнули Артура. 

— Та зупинись ти!

— Геть! — кричав Артур, намагаючись скинути з себе інших. — Що вона про себе думає?! Ніхто не наставлятиме на мене рушницю! Чортова дівка! Відпустіть!

Ріна на це лише помахала рукою, чим збісила хлопця остаточно. Йому навіть вдалось відштовхнути Вілла — найтендітнішого з усіх — але врешті Артура усадили назад до багаття, звідки він тільки мовчки зиркав на Ріну і бубонів прокляття собі під ніс.

— Ти як? — поцікавився Оллі, але Ріна лише знизала плечима. Тоді вказала на свою щелепу, натякаючи, щоб Артурові приклали щось холодне. Обличчя його вже спухло з однієї сторони, що додавало комічності злому виразу обличчя.

— Обійдеться, — прокоментував це Оллі. Важко зітхнув і почухав шию з винуватим виглядом. — Пробач, що не стримав його.

Ріна відмахнулась і стала чистити пістоль. Вона любила це робити. Кожного вечора перед сном жінка сідала чистити свою зброю, навіть якщо не зробила за день жодного пострілу. 

Вона перша уляглась спати, лишивши хлопців самих розбиратись над порядком чергування. Заснула тривожним, коротким сном, з якого її постійно виривали звуки нічного лісу: десь кричав пугач, глибше у хащах було чути вовків, і навіть сильного пориву вітру було достатньо, щоб Ріна прокинулась. Це почалось сім років тому. Наче Ріоталі крім її здібності говорити забрав в неї й можливість нормально спати. Вона прочитала з десяток книжок про роботу мозку: мегінських, алітерських і навіть каноських зі словником. Але знайшла лише пару історій, схожих на свою, жодних рішень. Тоді Ріна замовчала зовсім. Ніхто і так не розумів її, хіба Ґілберт, і той не завжди. Вона не могла більше лікувати, але могла стріляти. І стріляла Ріна влучно.

На світанку, так до пуття і не поспавши, жінка піднялась. Тедді, який мав бути на варті, храпів голосніше за інших. Ріна штовхнула в плече Оллі, який задрімав сидячи, і показала жестом напрям, в якому відійде. Той заспано кивнув.

Під співи синиць Ріна пройшла далі від табору, до ледь помітної тропки. Вона ходила тут цілими днями, коли Ґілберт забрав її в повстанці. Серед сотні однакових дерев тут ріс горіх, під яким була похована її Лейті. Ріна підійшла до його стовбура і притислась лобом до шорсткої кори.

“Моя дівчинко, — подумки звернулась жінка, — я все ще не відімстила за твого брата”. Вона довго говорила про все на світі, як це часто відбувалось, варто було потрапити на могилу Лейті. Про друкарські станки, і про зброю, яку в них забрали алітерці. Про те, як безрогий король Ріоталі процвітає, поки кістки Астрі й Джеймса гниють у землі. Про дурних новеньких, яких Ґілберт вже втомився втрачати. Про те, як він плакав минулої осені в неї на руках, коли вони привезли їхні трунки до матерів. Так, Ґілберт став занадто мʼяким з віком. 

Ріна дістала з рукава маленький ніж — подарунок Юндера на їхнє весілля, який і досі носила з собою — і приклала його вістря до кори, щоб поновити надпис, коли відчула, що за нею хтось споглядає. Ріна обернулась — поміж дерев стояв Вілл. Коли він прийшов і чому підкрався так тихо, що вона навіть не чула?