III. Підозри

Ґілберт довго гримів у темряві всім, що потрапляло під руку, аж поки не знайшов недогарок свічки. Запалив його й освітив обличчя Ріни, тоді її руку, перетягнуту повʼязкою.

— Тебе поранено? — жінка кивнула. — Зараз підемо до лікаря.

— Ні. Ти.

Ґілберт визирнув у вікно, щоб впевнитись, що на вулиці тихо. Містяни повиходили зі своїх домівок з лампами й перелякано озирались.

— Це повстанці, — казали одні.

— Вʼязні втекли з-за ґрат, — вирішили інші.

Ґілберт завісив вікно і підніс свічу до плеча Ріни.

— Ти не стала шульгою випадково за цей час? 

Її губи смикнулись в слабкій усмішці. Вона забрала здоровою рукою в чоловіка свій кожух і дістала з нього нитку з голкою.

— Може само якось заживе? — з надією спитав Ґілберт. Але Ріна покачала головою.

— Гли-ка.

— Добре, давай сюди. Тримай свічу.

Ґілберт розмотав плече Ріни й розірвав рукав подертої сорочки. 

— Тут скрізь кров.

— Промий, — спробувала пояснити жінка. — Треба дивитись, чи суди не шко-подені.

Їй було важко складати навіть слова, не те що речення. Роздратована, вказала поглядом на фляжку з водою. Застогнала від болю, коли Ґілберт влив трохи на рану, але не відвела погляду. Ще сочилась кров. Небагато. Судини цілі, зробила висновок жінка, куля лише зачепила плече й обпекла шкіру навколо.

— Ший, — наказала Ґілберту і той незграбно ввів голку під шкіру. — Оллі?

— Ми дістали хлопців, — чоловік зробив лише стібок, але вже відчув важкість у пальцях. — Нікого не поранено. Але зброї там не було.

— Чарлі?

— Ні його, ні родини, — ще два стібки, — Він або вже мертвий, або краще йому бути мертвим, коли я знайду його.

Ріна боляче стисла здоровою рукою свою ногу.

— Коннор?

— Навідаємось до нього на світанку. Він єдиний, хто знав про наш приїзд. Підіграєш мені? Двадцятирічними хлопчаками його не налякати, а тебе він побоюється.

— Рука, — Ріна кивнула на рану і скривилась від болю. Ґілберт як раз відрізав ножем нитку. 

— Помахаєш пістолем, але не стріляй, — чоловік замотав відірваним рукавом сорочки рану і важко опустився на землю поруч з Ріною, поклав голову їй на плече. — Чорт, Ріно, я знаю його більш як десять років. Я не вірю, що він міг нас здати. Тільки не зараз, коли в нас майже вийшло. Ми маємо людей. Майже домовились з Ладиронським королем. Кожен уліадець Баконії хоч раз тримав у руках наші листівки. Чому б він здав нас зараз?

Ріна змовчала. Вона могла придумати сотні причин, чому Коннор відвернувся від товаришів. Люди підступні, брат може вбити рідного брата заради влади й грошей. Хіба Ґілберт був не таким. Він бачив жахи цього світу і не втратив віри в інших. 

Недогарок свічі згас.

— Ніколи більше не роби так, — тихо прошепотів чоловік. — Ти могла загинути, розумієш? Ні, ти б напевно що загинула, якби я не встиг знайти тебе. Навіщо ти це зробила?

Ріна швидко показала руками жести, але Ґілберт покачав головою.

— Темно, я не бачу.

— Ти втомився втрачати людей, — з трудом вимовила Ріна, на диво не переплутавши жодного складу.

— Мені буде важче пережити твою втрату.

Ґілберт піднявся і допоміг Ріні стати на ноги, дбайливо накинув на неї кожух.

— Маємо йти, поки хлопці не утнули щось.

Вони вислизнули з двору і розчинились у натовпі містян, які вже не могли заснути тої ночі після вибухів, що стались в них під самими вікнами.

На світанку підійшли до друкарні Коннора. Точніше до того, що лишилось від неї. Будівля була спалена вщент і стирчала поміж інших будинків чорним згорілим скелетом. Артур не стримався і присвиснув, за що отримав сильного стусана від Робба. Сам Коннор сидів на землі біля зотлілої друкарні й курив. Обличчя і руки його були чорні. Ґілберт навіть розгубився і не став кидатись на товариша.

— Що тут? — спитав він. Коннор не обернувся, лише кивнув на згарище.

— Підпалили гади, вночі, — пояснив він. — Все згоріло. А Гаррі зламав ногу, коли вистрибував з другого поверху. Довбень.

— Хто підпалив? Алітерці?

— А я звідки знаю? — вигукнув Коннор і піднявся на ноги. — В темряві не розбереш, чи то рогаті.

— А на нас вночі була облава, — Ґілберт зробив крок до Коннора й опинився впритул, Ріна теж зробила крок ближче і поклала руку на пістоль. — В “Пʼяному півні”.

Друкар на цю заяву здивовано кліпнув очима. Брови його полізли вгору, оголюючи перед всіма глибокі зморшки на лобі.

— Ледь хлопців не втратив, — продовжував Ґілберт. — Зброю забрали. А то тільки ти знав, що ми приїхали й де лишимось.

— Та я ж не знаю нічого про то!

Ріна витягла пістоль і приклала до зморшкуватого лоба Коннора, той аж гикнув.

— Та я ж... Я ж не казав нікому. Чесно слово! Ґіле! — чоловік з жахом переводив погляд з Ріни на Ґілберта і назад. — Ми ж скільки знаємо один одного! Та я б ніколи!

— І у Чарлі нас теж чекали.

— Так може то він! То він розказав про таверну! То не я, Ґіле, не я, чесне слово, — він глянув Ріні в очі, але не зміг винести її важкий погляд і зойкнув. — Прошу, скажи Джо опустити пістоль. І ми поговоримо. Чесне слово.

Ґілберт глянув по сторонах, де вже почали збиратись зіваки, і махнув Ріні рукою. Та сховала пістоль під плащ. 

— Я нічого не знаю, — продовжив Коннор спокійніше. — Я не говорив з Чарлі від тоді, як приставили нового коменданта. Навіть не чув нічого про нього! Я ж і сам від них постраждав. Ти бачиш? — і він у відчаї вказав на згорілу друкарню. — Якби це я тебе здав, то хіба рогаті підпалили б мене?

— Може ти сам підпалив.

— Підпалив єдине, що маю?!

Коннор ще горлав, але Ґілберт вже не слухав. Він переглянувся з Ріною, і та ствердно кивнула.

— А Сірий Фред в місті? — перебив Ґілберт Коннора.

Фредерік Джинджер часто допомагав повстанцям. Колись його пращури правили Уліадією, і навіть досі алітерці воліли домовлятись з ним. Він мав звʼязки з Ладиронією і навіть з деякими родами Каносу, тож сам король Ріоталі — якого поза очі називали безрогим — не наважився нічого зробити з Фредеріком.