II. Кіт у мишоловці

Ґілберт прокинувся від сильного поштовху. Він різко сів, від чого заболіла спина, і здивовано глянув на Джо. Той приклав палець до губ і вказав на вікно. В абсолютній тиші, що панувала вночі, можна було розібрати важкі кроки, неголосні викрики. 

— Ко-лорівці, — тихо сказав Джо, бо в темряві кімнати було б важко розібрати жести. Він говорив невиразно, часто плутаючи місцями склади, тому вважав за краще і зовсім прикидатись німим.

— Скільки? — лише Ґілберт і розумів Джо.

— Понад ся-десь.

— Чортові діти, — Ґілберт підскочив і розштовхав інших хлопців в кімнаті. 

Тедді, який мав в цей момент бути на варті, але натомість солодко спав на підлозі під вікном, він з особливим задоволенням дав тумака.

— Ми маємо йти звідси швидко. Озброюйтесь! Крісе, глянь, чи в коридорі нікого.

Але не встиг хлопець підійти до дверей, як в ті з силою вдарили.

— Виходьте! — крикнули алітерською з тої сторони. — Генерал Шино Лондарський видав наказ на ваш арешт!

— Чорт! Заблокуйте двері ліжками! 

Декілька пар рук перевернули важкі меблі й підперли ними вихід.

— Слухайте сюди, тікаємо трійками, як тренувались. Зустрічаємось у Чарлі. Джо, ми заберемось на дах?

Той кивнув і розчахнув вікно. Таверна “Пʼяний півень” була двоповерхова, і їхня кімната якраз була на другому поверсі. Чоловік закинув рушницю на плече і висунувся з підвіконня назовні. З легкістю забрався на дах по стіні, наче був котом, а не людиною. А вже за секунду звідти спустилась мотузка. Алітерські воїни, які стояли на вулиці, помітили їх і подали сигнал, від чого королівці, що намагались вибити двері, налягли сильніше.

— А зброя? — спитав Оллі, вказавши на ящик, який вони перенесли до кімнати.

— Немає часу.

Ґілберт йшов останнім. Він з розпачем глянув на три десятки нових рушниць, які з таким трудом йому дались, і піднявся за іншими на дах. Тут на нього чекали лише Томмі й Тедді, інші вже розділились трійками й розбіглись в різних напрямках. Ґілберт змотав мотузку і глянув вниз. Королівці вже обшукували кімнату. 

— Підемо на південь.

В той самий час Джо з Артуром і Крісом бігли на північ. Вони швидко загубились між вузьких провулків і засіли за високим парканом розкішного будинку. Кілька разів повз пробігали королівці, але не могли їх знайти. А коли все стало тихо, Джо подав знак і вони вийшли зі свого укриття. Прикрили за собою хвіртку, щоб не потурбувати господарів. 

— Куди тепер? — прошепотів Артур. Джо швидко накреслив щось руками, але хлопець не зрозумів жодного жесту.

— На околицях живе один з наших, ми маємо збиратись в нього у випадку таких ситуацій, — відповів Кріс.

— І інші теж туди йдуть?

— Так, але всі різними шляхами.

Джо швидко показав пальцем вправо, і вони сховались за кутом. Це були не королівці — якийсь п'янчуга шукав дорогу додому. Він пройшов повз, наспівуючи пісеньку собі під ніс, і навіть не помітив повстанців. Далі йшли обережніше. Джо попереду, Кріс позаду, Артур — як найменш досвідчений з них — був посередині. 

— Як вони дізнались про нас? — знову поставив питання Артур, і Кріс з Джо мовчки переглянулись.

Вони були в місті менш як добу, а королівці вже знайшли їх. Джо роздумував над тим, чи все добре з Ґілбертом. Той лишився сам з двома новачками, і не з самими тямущими серед них. Через кілька вулиць Джо зупинився, і Артур, який не очікував цього, ледь не наступив йому на пʼятки. Він вперше підійшов так близько і з подивом відмітив, що Джо був нижчим, ніж йому здавалось. В порівнянні з мʼязистим, високим Артуром той був схожий на всохлого діда. 

— Що..? — хотів спитати Артур, але Джо скинув руку і змусив його замовчати.

З іншої сторони вулиці до будинку Чарлі підходили троє. Джо вгледівся і впізнав в чоловіках Оллі, Робба і Вілла. Він майже вийшов з-за кута, коли в будинку Чарлі промайнуло світло. Джо запнувся. Була глуха ніч, і Чарлі аж ніяк не міг очікувати їх. Відкрились двері, а звідти вискочило семеро королівців. Оллі побачив їх занадто пізно. Він розвернувся назад, тікати, але там ще двоє вже наставили на хлопців рушниці. 

— Оллі… — Кріс кинувся було вперед, до друзів, але Джо втримав його за руку і штовхнув за спину.

— Ти не допоможеш вже їм, — прошепотів Артур.

З жахом вони споглядали, як трьох хлопців поставили на коліна й обшукали. А коли забрали зброю, то завели всередину будинку. І знову все стало тихо, світло всередині згасло. 

— А Ґілберт? — спитав Артур в Джо й очікував на відповідь, наче той міг знати.

Врешті чоловік обернувся до Кріса і з силою труснув його. Показав жестами на них з Крісом, тоді на стіну. На себе і на дах.

— Там небезпечно, тебе побачать на даху, — заперечив проти цього плану Кріс.

Джо вдарив ребром долоні об іншу свою долоню. Так він казав “зараз же” або “треба”. Віддав свою рушницю Крісу і кожух. Артур вперше побачив його без масивного верхнього одягу.

— Звідки в цьому дрібному чоловікові стільки сили? — пробурмотів хлопець сам до себе, і хоча Джо його почув, він не став звертати увагу. 

Кріс підсадив його, і Джо виліз на дах. Звідти він доповз до іншого, вищого будинку з димарем і сів. Озирнувся. За димарем його не було видно з будинку, натомість сам Джо бачив більшість прилеглих провулків. Переживав про одне: що Ґілберт вирішив йти на схід, і він не побачить його. Про всяк випадок послав Кріса обійти будинок Чарлі з іншої сторони, в надії, що йому повезе натрапити на групу Ґілберта до того, як їх схоплять.

В Джо вже затекли ноги від незручного сидіння за димарем, коли він нарешті побачив командира. Той йшов першим, обережно, заглядаючи у провулки, і тільки впевнившись, що в темряві на нього ніхто не чекає, кликав за собою Томмі й Тедді. Джо сповз з даху і пішов назустріч. Він виринув з темряви поруч з Ґілбертом, і той потягнувся за пістолем. 

— Ти налякав, Джо! — голосно прошепотів чоловік. — Чому ти тут?