Розділ 1. I. Друкарня

— Ви вже чули? — змовницькі спитав чоловік за сусіднім столиком у своїх товаришів. — Король прислав сюди нового коменданта.

Ґілберт перезирнувся з Оллі. 

— Кого? — спитав інший чоловік. — Когось зі столиці?

— Якогось королівця.

— Гей, ти! — гукнув один з них дівчину, яка пробігала повз. — Неси ще пива!

— Та ти дуриш нас! — обурився інший. — Не міг король послати в Баконію не лорда. Кого він прислав? Генерала?

— Ага.

— Нє, брехня, — не вірив чоловік.

— Зуб даю!

Далі Ґілберт з Оллі вже не чули. Дівчина принесла їм хліба з сиром у вчорашній періодиці, і вони пішли.

— Думаєте, це правда? — спитав Оллі.

— Що правда? — Робб, який чекав їх біля таверни, вирвав в того пакунок з хлібом і відгриз корку прямо звідти.

— Не смій! — закричав Оллі, але в цей момент їм обом прилетів потиличник від Ґілберта.

— А ну цить, ганьбитесь перед новенькими!

Вони зайшли за кут, де на двох повозках їх чекало ще шестеро. 

— Крісе, — крикнув Оллі, — я урвав тобі бринзи! 

І він протягнув шматок білого сиру у хустинці хлопцю, який стояв біля воза. Той постійно виглядав невдоволеним життям. І навіть бринза не змусила його усміхнутись.

— Але якщо не хочеш, ми віддамо її Томмі з Тедді, — пожартував Робб, і двоє хлопців синхронно зістрибнули з воза. Вони були родичами й тримались завжди разом.

Кріс похмуро глянув на Робба і забрав в Оллі бринзу. 

— Ви двоє, наверх, — прикрикнув на Томмі й Тедді Артур. Він був старший за інших новачків і вважав себе заступником Ґілберта.

— А їжа?

— По дорозі, — Ґілберт застрибнув на перший віз і вдарив віжками коня. — Джо, це тобі, — він протягнув чоловікові, який сидів поруч, половину булки, але той покачав головою.

— Ну тоді я сам зʼїм, — пирхнув Ґілберт, але булку лишив, не став їсти.

Весна вже відчувалась у повітрі. Сніг зійшов, і деревам не було за чим сховати свою наготу. За годину до Волвару Ґілберт скомандував всім сховати зброю всередину возу.

— Навіть ти, Джо, — додав чоловік і особисто прослідкував, щоб пістоль і довга рушниця з вирізаним на ній імʼям власника опустились в сам низ возу.

Зверху зброю прикрили деревʼяними дошками, на які знову поскладали деталі від друкарського верстата, і прикрили мішковиною.

На підʼїзді до міста їх зупинили. Як і завжди, проте цього разу Ґілберт одразу помітив, що королівські воїни були незвичайні. Він міг закластись, що з одним з них навіть зустрічався в бою на кордоні з Гоалією.

— Хто такі? — грубо запитав капітан. Всього королівців було семеро: троє озброєні довгими мечами з ведмежою головою на руківʼї, які вже потроху списували з війська, а четверо мали з собою рушниці. 

— Торговці, — розвів руками Ґілберт.

— Що везете?

Алітерець не став навіть чекати на відповідь — він обійшов перший віз і скинув мішковину.

— Що це?

— Друкарський верстат, — пояснив Ґілберт. — В іншому возі теж.

І він відкрив зміст другої повозки, на якій принишкли новенькі хлопці.

— Документи?

— Підписані комендантом Баконії, паном Сурським, — сповістив Ґілберт, протягуючи папери. 

— Інший тепер комендант в Баконії, — грубо осадив його алітерець. Він пробіг очима документи й не знайшов до чого причепитися.

— Невже?

— Генерал Лондарський. А ці всі молодики навіщо? 

— Так небезпечно на дорогах, — відповів Ґілберт і усміхнувся. Це не сподобалось капітану королівців.

— Тому ти взяв з собою пів свого села?

— То родичі мої, племінники, брати, — продовжив доброзичливо уліадець, хоча посмішка його сіпнулась. Королівець був явно молодшим за нього, а мав нахабність говорити зверхньо. — Хотіли поглянути Волвар.

— А ну злізайте!

Всіх чоловіків вишукали в ряд. Капітан по черзі заглянув кожному в обличчя, питаючи імʼя і піхвами меча розкриваючи поли їхніх кожухів. Після того записував імена в товсту книгу. Дійшовши до Джо, той насупився.

— Хто такий будеш? 

— Він німий, — поспішив підійти до них Ґілберт.

— Німий? А ну обличчя покажи!

Джо зняв свою повʼязку, який зазвичай натягував до самих очей.

— Як звати?

Чоловік розсіяно глянув на Ґілберта.

— Джо Вілсон, — поспішив відповісти той.

— Проїжджайте, — махнув рукою алітерець і записав останнє імʼя у книгу. 

Чоловіки заскочили на вози й вдарили віжками. За ними вже встигла зібратись черга з інших торговців. 

Волвар зустрів гомоном і сварками. Після довгої зими торговці з усієї Баконії стікались у великі міста. Ґілберт проїхав повз двох таких, що не розминулись на дорозі й тепер вкривали один одного добірною лайкою. 

Біля друкарні, яка так і називалась “Друкарня”, він зупинився. Оллі, який вів другий віз, став поруч. Це була занедбана будівля в бідному районі міста, місцями в кладці не вистачало каменю, який розкришився від старості. Навколо стояли такі самі непримітні будівлі: фабрики, стара школа для бідних, декілька будинків, які прихилились один до одного, щоб не впасти.

— Це тут? — здивувався Артур, який вперше був у Волварі.

З друкарні назустріч їм вийшов чоловік років пʼятдесяти.

— Ґіле! — привітався він. Іншим просто кивнув, він не запамʼятовував імена молодих, ті мінялись занадто часто.

— Коннор!

Чоловіки обійнялись і зайшли досередини. Біля возів лишились Джо і новенькі. Артур, незадоволений тим, що його не запросили до “осередку повстанського руху”, копав камінчик під ногами, аж поки той не залетів десь під віз.

— Невже це справді тут? — спитав він в Джо, бо той був єдиний, хто бував тут раніше.

Але чоловік у відповідь лише глянув на Артура, як на дурня. 

— А що ти очікував? — спитав Томмі чи Тедді, Артур їх не розрізняв. — Королівський палац?

— А ці двері? — продовжував хлопець. — Та їх знести одним плечем можна.

— Але ж це і є звичайна друкарня, — подав голос Вілл — хворобливого вигляду хлопець, який рідко говорив. — Вона тому і так довго протрималась, бо непримітна.