5. Інші працюють

— Все-таки приємно дивитися, як інші працюють, — по-філософськи протягнув Ед, попиваючи прохолодний лимонад.

— І не кажи.

Вони сиділи на якійсь дошці, доки наймана бригада кріпила гіпсокартон. Три хлопці приблизно їхнього віку так вміло вправлялися з шуруповертом й іншими інструментами, що Денис з Едом лише мотали головами. Стіни обростали гіпсокартоном буквально на їхніх очах.

— Ви можете не дуже квапитись, — гукнув їм Денис. — Головне, щоб до суботи зробили. Зробите?

— Та чого ж ні, зробимо, — відповів худорлявий невисокий ремонтник, витираючи з чола піт. — Ми квапимось, бо оплата ж не погодинна, а за виконану роботу, за метр квадратний.

— О, бляха, то все-таки за метр квадратний, — зітхнув Ед.

В кінці дня майстри попросили оплату, і Денис розплатився зі своєї кишені.

— Скільки-скільки? — перепитав, коли ремонтники назвали суму.

— Ну от, дивіться, ми поміряли…

Той самий худорлявий, головний з них, все перерахував на телефонному калькуляторі, і Денисові довелося розпрощатися зі своїми кровними.

— Слухай, ми ще нічого не заробили, а ти вже потратився на цей ремонт, — сказав Ед, коли майстри пішли. — І мені здається, що, як каже моя мама, шкірка вичинки не варта. Ми вийдемо в мінусі.

— Ай, дурниці. Ми ж тут не для зарібку.

Друг почухав потилицю.

— Воно то так, але якщо я не з'явлюся на своїй справжній роботі хоча б завтра, тато мені голову відкрутить і псам викине…

Денису й самому вже згодилося б навідатися у спортивний комплекс, а ще — посидіти трохи над музикою для наступних вечірок, але ремонт, чи то пак, завоювання серця дівчини зараз було першочерговим.

— Шлях до серця дівчини лежить через ремонт, — постановив собі, беручись за шуруповерт, щоб імітувати роботу перед поверненням господарів.

— Ідуть! — гукнув Ед, виглянувши у вікно.

Вони зірвалися з місця, схопили інструменти і кинулись до вже готового прикріпленого листа. Любомир їх так і застав — з серйозними обличчями за обмацуванням гіпсокартону.

— Ого, ви стільки зробили за сьогодні! — аж вирячив очі, побачивши, що майже половина роботи вже зроблена.

— Та можна було й більше, — відмахнувся Ед. — Ми просто не квапились, щоб зробити не абияк, а на совість.

— Потомилися, певно?

— Трохи. Але нічого, нам не звикати.

Денис показово розім'яв плечі і усміхнувся тою усмішкою, яка більше проймала дівчат, але на Любомира не справила жодного враження.

У наступні ранки, щойно батьки Мар'яни їхали, він знову телефонував ремонтникам. Хлопці з'являлись за п'ятнадцять хвилин і з ентузіазмом бралися за справу.

Ед їздив владнати справи у своєму кафе, в якому офіційно числився адміністратором, а Денис тинявся подвір'ям — то лежав під яблунею, то під грушею.

У п'ятницю по обіді якраз прискіпливо розглядав виноградне листя, коли у вайбері прийшло повідомлення.

"Як ремонт? Нічого ще не поламав?".

Він глянув на фото відправниці й усміхнувся.

— Не витримала, кицю. Так і знав.

"Поламав голову над тим, яке вино обрати для недільного вечора. А з ремонтом все супер", — відписав.

За хвилину прийшла відповідь:

"Голову — не страшно. Головне, що не гіпсокартон, він дорогий".

"Ти мене недооцінюєш. Я теж дорожчий, ніж виглядаю на перший погляд".

"А ще скромний і працьовитий. Чим ти там зараз кріпиш гіпсокартон, доки руками пишеш мені повідомлення?".

"Ти ж сама мене відволікла".

"Більше не відволікаю".

"Тоді до неділі. Чекай дзвінка".

Денис спіймав себе на тому, що усміхається до смартфона, наче блаженний душею. Так і стояв би з тою усмішкою під виноградом, якби не відволікли ремонтники, вийшовши з будиночка.

— Ми все. Приймай роботу.

— Супер, хлопці!

Денис кинувся до них, краєм ока глянув на ідеальні рівненькі-гарненькі стіни і розплатився за роботу. Встиг зітхнути над своїми грошима, прикинувши, що вперше стільки фінансів вкладає у дівчину, яка ще навіть не його (та ніч після клубу — не рахується).

А от випровадити хлопців не встиг.

За воротами пригальмував "бус", і за пів хвилини у хвіртку зайшли Любомир з Валентиною.

Ще ніколи усвідомлення власного фіаско не було таким близьким. От тобі й гіпсокартон. От тобі й побачення.

— Добрий вечір! Денисе, а це… хто? — спитала Валентина, обережно кивнувши на трьох незнайомих хлопців у запиленому "робочому" одязі.

Він мовчки витріщився на батьків Мар'яни, тоді на ремонтників, але це тривало лише якусь секунду-дві. За ці дні, з неділі, його навички імпровізації суттєво покращились, тож побрехенька сама спала на думку.

— А, це… Знайомтеся. Це мій брат… Троюрідний. Семен! — Денис закинув худорлявому руку на плече, а іншою плеснув його по грудях. — І його друзі. Степан і… Сергій. Вони теж ремонтами займаються. Зазирнули на годинку… перейняти досвід. Ну, і останні листи допомогли прикріпити, бо Ед сьогодні прихворів.

Семен-Степан-Сергій, справжніми іменами яких він не поцікавився, лупали на нього великими очима, але заперечити не посміли, лише синхронно закивали головами. І Валентина з Любомиром закивали з розумінням.

— А що з Едуардом? — поцікавився Любомир, насупивши брови.

— А, ну… у нього діарея.

У цей час у хвіртці з'явився Ед. З'явився і одразу закашлявся, поперхнувшись кока-колою, яку ніс у паперовій склянці.

— І кашель, — додав Денис. — Страшне поєднання.

Друг блиснув на нього невдоволено, але, швидко зорієнтувавшись і задіявши усі свої акторські навички, підіграв — зігнувся в три погибелі.

— Так, зле мені… — простогнав.

Господарі дому журливо похитали головами і зосередили увагу на хворому бідосі, так що Денису вдалося швидко і майже непомітно спровадити Семена-Степана-Сергія.

— Ой, у мене є чай з кропиви і шипшини, від діареї — дуже помічне! — пригадала Валентина, звертаючись до Еда: — І від кашлю щось має бути… Липа з м'ятою, точно. Ходімо в дім, я швиденько зроблю, тобі одразу стане легше.