4. Гіпсокартон

— Отже, це — гіпсокартон? І його треба прикручувати до стіни? — Ед зітхав і чухав потилицю, дивлячись на сірі листи незрозуміло-з-чого-зроблені. — Слухай, ця твоя Мар’яна дійсно того варта? Може, ну його, валимо? Пам’ятаєш, як у дев’ятому класі, коли ти передумав заливати до дочки нашої класної керівнички після шестірки за контрольну? Давай і зараз так, га?

Денис глипнув спідлоба.

— По-перше, ми не у дев’ятому класі. Мені від Мар’яни не одні поцілуночки треба. По-друге, зараз на кону моя чоловіча гідність, а тоді на кону була лише оцінка за семестр з хімії. І, по-третє… По-третє, відкривай ютуб. Треба пошукати, що з цим гіпсокартоном робити.

Вони сіли під стіною і заходилися шукати в смартфонах інформацію, яка допомогла б. Любомир залишив їх самих ще зранку, поїхав по якісь інструменти і будматеріали. У нього якраз був відгул, який збирався присвятити ремонту, і це здавалося хлопцям найгіршою халепою — в жодному разі не можна, щоб він бачив їх за роботою.

Прямо посеред кімнати, майбутньої кухні-вітальні, лежали інструменти, які Любомир видав їм для роботи ("Ви можете й свої взяти, хлопці, але в мене є, так що беріть, якщо вам підійдуть").

— Оце, здається, саморізи! — вигукнув Ед, знайшовши інформацію в інтернеті і кивнувши на ті самі саморізи. — А це шуруповерт. Дивись, тут показують, як робити…

Вони схилили голови над смартфоном і уважно дивились, як чоловік у комбінезоні, схожому на їхні, кріпив гіпсокартон до дерев'яних планок, зовсім таких, які вже були понабивані й тут на стінах.

— Спробуймо, — постановив Денис.

Він підхопився і взяв лист гіпсокартону завдовжки два з половиною і завширшки один метр. Притулив його до стіни і, глибоко вдихнувши, додав:

— Подавай саморізи.

Коли на горизонті маячить спокуслива і жадана мета, в основі якої — щось комусь довести, людина здатна творити дива. І крутити гіпсокартон теж здатна.

Тому Денис старався. Звірявся з відео, робив будівельним олівцем позначки, натхненно працював шуруповертом. Але найдужче втомився Ед, притримуючи лист і подаючи другові саморізи. З виглядом дипломованого експерта, який подивився аж одне відео на тему, періодично заявляв:

— Ні, не там, ну хто так робить? Двадцять п'ять сантиметрів як мінімум має бути між саморізами. Отут крути.

Денис поглядав скоса, пхикав під ніс і крутив, крутив, крутив…

— Дивись, тримається! — вигукнув, коли перший лист гіпсокартону намертво висів прирученим до стіни.

— У нас вийшло! — констатував Ед. — То це, виходить, дурничка. Зовсім неважко!

Він поплескав Дениса по плечу і підтис губу з виглядом все того ж експерта.

— Угу, неважко. Наступний твій.

— Нє, та чого… У тебе ж рука вже набита…

— А тобі треба досвід. Бери-бери.

Ед пхикав, молився собі під ніс, приговорював, але робив те саме, що щойно робив друг.

— Мені здається, ми вже вічність з цим гіпсокартоном возимося, — зітхав.

— Не вічність. Лише чотири години, — Денис глянув на годинник і незадоволено підтис губу.

— Тобі не здається, що ми до пенсії це все крутитимемо?

Вони стояли перед прикріпленими листами гіпсокартону і милуватися своєю роботою.

— Мусимо докрутити до кінця тижня, щоб Мар'яна зі мною на побачення пішла.

— А потім що?

— Я доведу їй, що не ликом шитий. Вона забере свої критичні слова назад, обдарує мене ще одною пристрасною ніччю. І все, злиємось. Я ж тобі казав, це десь на тиждень.

— Ой, Козленко, дивись, ловлю на слові!

Ед встиг лише похитати головою, коли позаду почулося:

— Ти Козленко? — з картонною коробкою у руках стояв і недовірливо дивився на них Любомир. — А не родич того самого Козленка раптом?

Подумки Денис згадав усі відомі йому матюки. Зовні ж мусив залишатись незворушним.

— Ні, що ви, лише однофамілець.

— А-а-а, не пощастило тобі… Носити одне прізвище з таким скотиною! Ви бачили, що цей скотина набудував отам, де раніше парк був? А під лісом бачили? А завод, який обіцяли не будувати, але побудували!..

Любомир лаявся і викладав з ящика інструменти, Ед з підвищеною увагою розглядав гіпсокартон, а Денис з усіх сил тримав покерфейс, щоб не видати, що йдеться про його батька.

— А ви самі винниківські будете, хлопці? — раптом запитав чоловік. — Бо я ж вам розказую-розказую, а ви, може, й не знаєте по-людськи, хто такий цей Козленко. От слухайте, цей скотина…

Покерфейс утримувати ставало все важче, і на десятому реченні про те, як скотина Козленко нищить їхнє містечко, Денис не витримав:

— Ми винниківські, знаємо.

— А-а, ясно. А в якому районі живете?

Хлопці переглянулись. Казати свою вулицю означало видати себе з головою.

— На Неграх живемо, — ляпнув Ед назву першого ж мікрорайону, який спав на думку.

— А ви не москалі раптом?

Очі Мар'яниного батька недобре зблиснули, і доки їм не дісталося, Денис і Ед гаряче замотали головами.

— Ні, чистокровні галичани, не думайте.

— Ну дивіться… Бо там на Неграх наших мало… — він пустився в розлогу історичну довідку про те, як згаданий мікрорайон у совітські часи заселили російськими військовими. —...Ото понаїхали якісь, заселилися в будинки, а наші не розуміють — хто воно, шо воно таке приїхало… Що балакає? Чуже якесь, не наше, з інакшими звичаями… Так Неграми той район і прозвали.

Денис слухав і кивав, а от Ед вирішив вставити п'ять копійок:

— Там ще школа була для дітей офіцерів, яку потім переназвали, — і задерши носа догори, додав: — Мені розповідав дідусь, професор історії Едуард Павлович Закалюк.

Любомир, порозкладавши інструменти, розігнувся. Обтріпав руки і співчутливо похитав головою.

— Отаке буває — дід професор… А ти, мабуть, погано вчився у школі і тепер ремонти робиш?

Гама обурення вже майже відобразилася на обличчі Еда, але Денис встиг вчасно штурхнути його в бік. А Любомир провадив далі: