3. Супер Денис

Денис стояв з голови до ніг одягнений у Nike і дивився на друга у білих лляних шортах, білих шкіряних сандалях, брендових окулярах від сонця.

— Навіть не знаю, хто з нас зараз більше схожий на ремонтника.

Ед скрутив губи трубочкою, насунув окуляри на лоба.

— Що пропонуєш?

— Для початку — секонд-хенд.

Секонд-хенд знайшовся прямо на центральній вулиці. Чи то на біду, чи то на щастя, якраз був "день завозу", тож хлопці потрапили в епіцентр штовханини і боротьби за найкращі лахи.

Ед тримався пальцями за носа і дихав через рот, кривився, коли його штовхала яка-небудь тітонька з повними оберемками одягу, лаявся, коли хтось наступав на його білі сандалі. Денис тим часом перебирав одяг на вішаках пліч-о-пліч з солідним дядечком в окулярах і старшокласником з поголеними скронями.

— О, дивись! Є аж два! — гукнув Еду, знайшовши два сині комбінезони їхніх розмірів.

І вже за десять хвилин, вистоявши чершу до каси, вони сиділи в комбінезонах у Денисовому кабріолеті.

— Ми у них як два Супер Маріо, — скептично гмикнув Ед.

— Тільки Супер Денис і Супер Едік.

— Ще раз мене так назвеш, сам робитимеш свій ремонт.

— Добре, Супер Денис і просто Едік.

Наступним пунктом призначення став Сихів [район Львова], де мешкав Денисів одногрупник Павло. Після довгих трихвилинних вмовлянь він погодився обміняти свою стареньку євробляху на жовтий кабріолет на тиждень-другий. Як-не-як ремонтники на авто за сорок п'ять тисяч доларів могли викликати підозри.

— Ні, ти оце серйозно даєш мені свою тачку? Просто так? В обмін на моє корито? В чому підвох? — дивувався Павло.

— Дівку закадрити хоче! — відповів Ед замість Дениса. — Що не ясно?

— Вперше чую, щоб дівок кадрили потертими опелями замість кабріолетів…

Денис не вдавався в деталі, обмінявся з Павлом ключами і сів за кермо свого автомобіля на найближчі два тижні.

— Це все добре, — по-філософськи протягнув Ед, спостерігаючи, як заїдає коробка передач. — Але як ти батьку поясниш, коли приїдеш додому на оцьому?

— Щось вигадаю.

Він натис на газ, і "оце" рушило з місця.

Батьки Мар'яни жили в "нижніх" Винниках — старій частині містечка, забудованій ще в ті часи, коли містечко було радше селом. Вистелені новенькою бруківкою вулиці тут були вільними як від новобудів, так і від розкішних маєтків. Погляд ловив хіба що затишні цегляні, а подекуди дерев'яні будиночки на один, рідше — два поверхи.

Денис припаркувався біля подвір'я, адресу якого продиктувала Валентина. З-за яблунь і густого винограду виглядав одноповерховий будинок з темної цегли. На під'їздній доріжці за металевими воротами стояв невеликий "бус", а поодаль, аж на тому кінці подвір'я, можна було розгледіти гостьовий будиночок, про який згадувала Мар'яна.

Хлопці не зогледілись, як з хвіртки вигулькнула господарка. Мама.

— Добрий день! Заходьте-заходьте! О, Денисе, ви не самі?

— Так, це мій друг і напарник Едуард.

— Дуже приємно! А Семена Івановича не буде?

— Ні, він на іншому завданні цього разу.

Денис брехав, як дихав.

Валентина подивилася приємним глибоким поглядом на незнайомого хлопця, і Ед усміхнувся у відповідь найширшою зі своїх усмішок.

— Ви такі стильні, хлопці. Одразу видно, що майстри.

— Дякуємо, це Денис обирав.

Вона провела їх на подвір'я і ввічливо запропонувала кави, але Денис, як людина з серйозним підходом до роботи, відмовився, мовляв, працювати приїхали.

З боку гостьового будиночка почулося гупання, а за ним — лайка.

— Це мій чоловік щось там майструє, — пояснила Валентина і повела "майстрів" до будиночка. — Як бачите, стіни, дах і фасад вже готові, але всередині роботи непочатий край. Ви, до речі, вже Мар'яні все доробили? Бо я не спитала.

— Так, вже доробив. Там Семен Іванович решту завершить.

Денис розглядав усе навколо і вперше почав всерйоз замислюватися, як він має зробити цей ремонт.

Гостьовий будиночок був одноповерховим. Стіни з OSB-плити вже утеплили піною і зробили пароізоляцію, залишилося оббити гіпсокартоном.

— Ремонт, називається, — бубонів Ед під ніс, коли побачив будинок зсередини. — Це ж ціле будівництво.

Денис штурхнув його в бік, щоб заткнувся, і бадьоро пішов назустріч Мар'яниному батькові.

— О, то ви майстри? Я Любомир, — простягнув руку кругленький чоловік у кепці.

Валентина представила йому хлопців і пішла у власних справах. А він одразу перейшов до суті — взявся розповідати, що потрібно робити і як.

— Спочатку — гіпсокартон. А потім стяжку треба буде залити… Ви таке робите? Ну, а потім вже плитку стелити, стіни фарбувати…

Любомир поправляв кепку на голові, чухав рідке, майже повністю сиве волосся і з захватом розповідав про те, яким повинен вийти будинок — де буде вітальня і кухня, де гостьова кімната, якою повинна вийти ванна, які люстри він хоче і які стелажі для книг. І тільки коли переходив на питання поточного ремонту, Денисові здавалося, що чує іноземну мову. Він кивав, наче все розуміє, і штурхав Еда, щоб той теж кивав.

— Так, а що по оплаті, скільки берете за стяжку і гіпсокартон? — спохопився Любомир.

Денис з Едом переглянулись. Дізнатися ціни вони навіть не подумали.

— По п'ятдесят, — пальцем в небо виголосив Ед.

Мар'янин батько примружився.

— За годину? Чи за метр квадратний?

— Саме так. За годину... Тобто, квадратний. Квадратну годину.

Ед вишкірився, вважаючи, що його усмішка якось виправить чи пояснить біліберду, яка зірвалась з язика. Денис хотів провалитись під землю, але втримався на поверхні і відповів:

— За метр квадратний.

— Ого. Щось дешево…

— Це, можна сказати, програма лояльності, оскільки я вже робив ремонт вашій дочці.

— А-а-а, ясно... О, доню!

Любомир глянув кудись за спини хлопців, і вони різко обернулися. У дверях, поставивши "руки в боки", стояла Мар'яна. Її погляд спідлоба не віщував нічого хорошого.