Глава 2

Щойно Аліна та Віктор вийшли з будинку, Оксана повернулася до чоловіка.

— Костю, нам потрібно поговорити.

Костянтин Юрійович саме збирав зі столу посуд. Він зупинився й поглянув на дружину.

— Про що?

— Ти чудово знаєш. Про Ольгу Остапенко.

Чоловік поставив тарілки на стіл.

— Що саме ти хочеш знати?

— Звідки ти її знаєш? І чому так змінився на обличчі, коли почув, що вона мати Аліни?

Костянтин важко зітхнув.

— Ми колись зустрічалися.

Оксана здивовано підняла брови.

— Зустрічалися? Ти ніколи мені про неї не розповідав!

— Це було давно. Ще коли я навчався в місті.

— І скільки ви були разом?

— Пів року.

Оксана сіла за стіл.

— А чому розійшлися?

Костянтин відвів погляд до вікна. За склом тихо погойдувалися дерева.

— Вона дізналася про моє походження.

— Тобто?

— Одного дня побачила, як я став зеленим.

Оксана мовчала кілька секунд.

— І що сталося?

— Злякалася. Спочатку не могла повірити власним очам. Я намагався пояснити, що зі мною все гаразд, що це особливість, яку я успадкував від предків. Але вона не хотіла слухати.

— І покинула тебе?

— Так. Сказала, що більше не хоче мене бачити.

Оксана похитала головою.

— Невже через це?

— Ти ж знаєш, як люди реагують на незвичайне.

— Знаю. Але я ніколи тебе не боялася.

Костянтин усміхнувся.

— Ти з дитинства знала нашу родину. Для тебе це не було новиною.

— Так, але ж і для мене ти міг би залишитися просто другом дитинства.

— Міг би, — погодився чоловік.

Оксана на мить замислилася.

— Знаєш, я ще дівчиною була в тебе закохана.

— Знаю.

— Ні, тоді ти цього не знав! — засміялася вона. — Я навіть не наважувалася тобі сказати. А ти поїхав навчатися в місто.

— І повернувся.

— Але не відразу після того, як розійшовся з Ольгою?

— Ні. Я закінчив навчання, а вже потім повернувся додому.

Оксана пригадала той час. Вона добре пам'ятала, як зраділа поверненню Костянтина. А ще більше — коли він почав приділяти їй увагу.

— Виходить, ти почав за мною залицятися приблизно через півтора року після розставання з Ольгою?

— Саме так.

— А я відразу погодилася з тобою зустрічатися, — усміхнулася жінка.

— І жодного разу про це не пошкодувала?

— Жодного.

Костянтин підійшов до дружини й обійняв її за плечі.

— Я теж.

Оксана накрила його руку своєю.

— Але мене хвилює інше.

— Що саме?

— Ти розумієш, що Аліна — донька твоєї колишньої дівчини? І вона збирається заміж за нашого сина!

— Розумію.

— А Ольга знає, хто батько Віктора?

— Не думаю. Інакше, мабуть, давно відреагувала б.

— Може, вона вже забула тебе?

— Не знаю. Минуло майже тридцять років.

Оксана задумливо подивилася на чоловіка.

— А якщо вона впізнає тебе, коли наші родини зустрінуться?

— Рано чи пізно це станеться.

— І що ти їй скажеш?

Костянтин знизав плечима.

— Привітаюся. Ми давно дорослі люди. У кожного своє життя.

— А якщо вона досі боїться таких, як ти?

— Тоді це її справа.

Оксана зітхнула.

— Найбільше я хвилююся за дітей. Не хотілося б, щоб давня історія зіпсувала їм весілля.

— Не зіпсує, якщо ми цього не дозволимо.

— Аліна ще не знає про ваше походження?

— Віктор сказав, що поки ні.

— Йому потрібно розповісти.

— Знаю. Але він боїться повторити мою помилку.

Оксана підвелася.

— Ти не зробив помилки, Костю. Ти просто довірився людині, яку кохав.

— І вона пішла.

— А я залишилася.

Чоловік усміхнувся й поцілував дружину в чоло.

— І добре, що залишилася.

Тим часом Аліна та Віктор йшли вузькою стежкою поміж високих дерев.

Сонячні промені пробивалися крізь листя, залишаючи на землі золотаві плями. Десь неподалік співали птахи.

— Тут дуже гарно, — сказала Аліна, озираючись.

— Я з дитинства люблю цей ліс.

— Не дивно. Твої батьки обоє лісничі.

— Так. Мама й тато знають тут майже кожну стежку.

— А ти?

— Я теж знаю чимало. Хоча не всі.

Аліна засміялася.

— Тобто можеш заблукати?

— Якщо дуже постараюся.

Віктор узяв її за руку.

— Не хвилюйся, сьогодні ми далеко не підемо.

Вони пройшли ще трохи й зупинилися біля поваленого дерева.

— Мені сподобалися твої батьки, — сказала Аліна.

— Справді?

— Так. Твоя мама дуже привітна. І тато теж, хоча він якийсь задумливий.

Віктор поглянув на наречену.

— Він завжди такий?

— Ні. Мені теж здалося, що сьогодні його щось непокоїть.

— Особливо після того, як він почув мамине дівоче прізвище.

— Я помітив.

Аліна задумалася.

— Може, вони справді колись були знайомі?

— Цілком можливо.

— Треба буде запитати маму.

Віктор нічого не відповів.

Він думав зовсім про інше.

Про те, що вже давно мав розповісти Аліні правду про свою родину.

Про прадіда й прабабусю, які прилетіли з іншої планети.

Про дивну здатність батька змінювати колір шкіри.

І про те, що сам успадкував цю особливість.

— Вітю, ти мене слухаєш?

Хлопець здригнувся.

— Так, звичайно.

— Тоді що я щойно сказала?

Віктор винувато усміхнувся.

— Гаразд, зізнаюся. Замислився.

— Над чим?

Він вагався.

— Аліно, можна тебе дещо запитати?

— Звичайно.

— Як ти ставишся до людей, які відрізняються від інших?

Дівчина здивовано поглянула на нього.

— У якому сенсі?

— Ну, наприклад, мають незвичайну зовнішність або якісь особливості.

— Нормально. А чому ти питаєш?

— Просто цікаво.

— Вітю, ти ж знаєш, що я працюю вчителькою. Діти бувають різними. І зовнішність — далеко не найголовніше.

— А якщо відмінність дуже незвичайна?

Аліна зупинилася.

— Ти мене інтригуєш.

— Вибач.

— Можливо, краще скажеш прямо, про що йдеться?