Відпустка та фінтіфлюшки

Відпустка та фінтіфлюшки

Гумор

Дівчина- вишня 

Сайонара!  – мрійливо простягнула  Ганя, потім витягнула перед собою руки і потягнулася.

Ще б пак,- посміхнулася Уля собі під ніс. – Знаю, про що ти мрієш. Та про це не варто турбуватись завчасно, бо, кажуть, все відбудеться навпаки: час сповільниться.

А ще я дивлюся за наше вікно та чекаю, коли зацвіте наша вишня.

  Ганя знову ж таки мрійливо подивилася кудись у стіну.  Кабінет невеликий, з великими ще старими – з минулого століття – шафами зі скляними дверцятами, на полицях стояли течки з документами: сині, чорні, сірі - усі одна до одної підібрані за кольорами.  Це було діло рук Улі, з них двох саме вона була перфекціоністкою. Крім того, у кабінеті розмістилися два письмові офісні столи з комп∙ютерами, великими, їм було, може, років по п∙ятнадцять, і поруч із тендітними гаджетами,які дівчата приносили з дому та недбало кидали поруч на свої столи, ці монстри ЕВМ були схожі на викопних динозаврів. Правильність цій аналогії додавали системні блоки, у величезних нутрощах яких таємничо ворушились, ніби щось пережовуючи, кулери, наповнюючи кабінет фоновим шумом. Дівчата до нього звикли, а от їх бос, що зрідка, але усе ж таки зазирав до їх кабінету, кожного разу морщив свого римського носа. Проте, міняти техніку дівчатам не поспішав. 

   Статистичний відділ, як пафосно за документами називалась їх дружна команда, що складалася усього лише з них двох і мешкала у цьому кабінеті та у пам∙яті цих комп∙ютерів, містився на першому поверсі у самому кінці коридору з кількома карколомними поворотами. До них зрідка хтось добивався із офісних працівників, що більше любили юрмитися біля прийомної чи у величезному кабінеті бухгалтерії, де стояли принтер-ксерокс , сканер та кавова машина. 

   Дівчата залишалися самі-одні у своєму дивному, наче загубленому, світі, наповненому документами з цифрами, які, наче мову давньої цивілізації, не знав ніхто, крім них, та динозаврами, що харчувалися стосами цих цифр, які ліниво та терпляче пережовували. 

    А ще у них за вікном росла молоденька вишня. Її гілки так дивно звивалися біля вікна, що, коли ці гілки були всипані піною білого ароматного квіту, здавалося, що якась кумедна дівчина з розтріпаним волоссям заглядає у вікно та сміється з них бідолашних, які у такий чудовий день змушені сидіти в офісі біля своїх динозаврів. 

   Дівчата дивувалися такій прояві, проте полюбили її, та кожного року з нетерпінням чекали весни. Вони навіть ім∙я їй придумали – Соня. Вони так ї говорили всім, що у них є третя ,  проте, як вони не намагалися показати її іншим, ніхто більше в усьому офісі, крім них двох, Соню не бачив. Дівчата облишили спроби познайомити Соню з іншими. Так і вийшло, що тепер у них були окремі світи: Уля, Ганя, Соня та  інші. 

Березень та брудні кучугури

    Ганя спішила на роботу, перестрибуючи через брудні гофровані ручаї та клочча  почорнілого снігу. Її шкарпетки вже були мокрі, вона відчувала, як у взутті розтікається холоднеча. Поморщивши носа, вона підняла руку та зупинила маршрутку. Водій, загальмувавши, проїхав ще кілька метрів. Гані прийшлося наздоганяти маршрутку, сопучи, як сердитий їжак. Піднявшись у маршрутку, пробурмотіла:

    -Дякую, - попростувала салоном до вільного місця біля вікна.  Впала на сидіння та втупилася у вікно. А за вікном пропливало березневе місто, громіздке та шумне. 

    Воно грохотало, їхало, неслося, бігло хідниками, щебетало на зупинках, у кав∙ярнях та магазинах, хлопало дверями, тупало ногами, сварилося, але вже посміхалося у передчутті весни. 

   Раптом щось трапилося усередині неї самої, ворухнулося у самій глибині її душі, наче маленька птаха спурхнула з внутрішньої гілочки та полетіла кудись у її внутрішнє небо. Ганя стрепенулася. Вона намагалася зрозуміти: що відбулося, але ніяк не могла ідентифікувати своє внутрішнє відчуття. Щось живе і гарне билося, тріпотіло, дрижало, наче струна, якої торкнувся повів весняного вітру, і задзвеніла вона ніжно та високо, і ніхто не почув. Ганя озирнулася навколо: чи бува хоч хто-небудь вчув цю неймовірну ноту, яка продовжувала дзвеніти, і не почути її не було ніякої можливості. Але навколишній люд, це було очевидно, не чув ніякої музики; всі сиділи, схилившись до своїх телефонів, тиснули на свої екрани, на яких щось рухалося, неслося, стріляло, гриміло металом, скреготало та шерхотіло підшипниками, вибухало та стрімголов кудись мчало на шалених швидкостях. Вона зітхнула і знову втупилася у вікно.

  Музика стихла та маршрутка вже зупинилася, м∙яко ткнулася вперед, загальмувавши. Двері відчинилися, і Ганя побачила під ногами велику брудну кучугуру. На мить Гані здалося, що кучугура стріпонулася, трясонула брудною шерстю, як старий бродячий пес, потім потягнулася чорною цяткою носа до її черевиків, обнюхала та сяйнула лукавим добрим поглядом. Ганя оглянулася на водія, той хитро дивився на неї з посмішкою, розтягнутою до вух. Дівчина, сердито фиркнувши, стрибнула у самісіньку бруднющу кучугуру, потім, високо підіймаючи ноги у вже остаточно змоклих черевиках, вибралась на асфальт. Навіть не оглянувшись, гордовито скинувши підборіддя, Ганя попростувала вулицею до офісу.  Маршрутка понеслася далі, зірвавшись з місця, як дикий необ∙їджений мустанг. 

Казочки та джедаї

   В офісі було гамірно, як на  ярмарку. Всі зібралися у бухгалтеріі, Ганя відшукала очима навіть сором∙язливу Улю, яка стояла біля офісного фікуса с паперовим кавовим стаканчиком. Виглядала дівчина біля фікуса дійсно колоритно,так, що Ганя на мить уявила за спиною Улі прохолодне ніжно-бірюзове море, трикутники вітрил, почула плюскіт хвиль та вереск малечі.