Між рядками

∞ІСТОРІЯ НАРОДЖЕННЯ РОМАНУ∞

Хочу поділитись історією створення цього роману.

Ідея виникла восени 2023 року. В одному з новинних каналів в Instagram я натрапила на замітку про жінку, яка покусала свою 9-місячну дитину.

Мені як мамі ця тема боляче відгукнулась. Не осудом — співчуттям. Що ж пережила ця мама, що так зірвалась?

Я почала читати коментарі — і була здивована. Багато людей ставили ті ж самі запитання, що й я. Невже наше суспільство справді вчиться підтримувати матерів, а не вдягати білі пальта біля чужої біди?

Звісно, були й інші коментарі. Наприклад: «А де весь цей час був батько?» У дописі йшлося, що він був поруч і зараз став єдиним опікуном.

Так народилась історія й назва, яка жила до моменту публікації — «Хочу бути татом».

У моменти відчаю, кризи й втоми я кажу собі цю фразу. Я хочу бути татом. Думати лише про гроші, а не про те, як їх витратити на дитину.

Хочу бути татом, який, якщо привів дитину в лікарню чи погрався на майданчику — отримує захоплені погляди.

Хочу бути татом, у якого є вибір — коли й скільки часу проводити з родиною.

Головний герой Богдан був саме таким.

Марія, хоч і не найприємніша героїня, тягнула 80% побуту на собі — ту саму невидиму роботу.

Їхня історія — одна з двох у романі. Друга — про Олю та її чоловіка. Там сценарій інший. Більш трагічний. І всі собаки були навішані лише на неї.

Чи справедливо це?

Її колишній чоловік будує нове життя, а вона тоне у провині. Заслужила?

Якого фіналу ви чекаєте для Олі?

∞ЗРІЛЕ КОХАННЯ∞

(роздуми до 10 розділу)

Яке воно — зріле кохання?
Це вже не про метелики в животі чи жагу володіння. Це про тихе внутрішнє тепло, про взаємну повагу, про готовність слухати й бути почутим.
За плечима — кілька невдалих історій. У голові — не ілюзії, а досвід. У серці — не хаотичні гормони, а цінності. Хоч іноді ними й керують травми...

Зріле кохання — це коли ти можеш захоплюватися людиною, але не втрачаєш себе. Коли поруч з почуттями є ще кар’єра, діти, самореалізація, мрії. І ти вже знаєш, чого хочеш від стосунків. І, що важливо — подекуди навіть маєш сміливість прямо про це сказати.

Саме таке — обережне, чесне й дуже людяне — зароджується між героями. Вони вчаться знову довіряти, не знецінюючи власного болю. І так, між ними є пристрасть — не сліпа, а глибока, справжня. 

∞КОЛИ ПЕРШИЙ РАЗ НЕ ІДЕАЛЬНИЙ: ЧОЛОВІЧА ВРАЗЛИВІСТЬ∞

(роздуми до 18 розділу)

Скільки вже, здавалося б, сказано на цю тему… І водночас — як багато ще незручно говорити вголос.
Стереотипів і нереалістичних очікувань до чоловіків усе ще вдосталь. До жінок також, але сьогодні — не про них.

Хочу поговорити про одне з найделікатніших очікувань — щодо першої інтимної близькості.

Кінематограф і сучасна література підживлюють міт про "ідеального" чоловіка в ліжку. Він винахідливий, витривалий, чуттєвий. Його партнерка завжди у захваті. Усе відбувається красиво, гармонійно, зрежисовано.

Але чи так воно в житті?

Чи буває все ідеально з першого разу — коли двоє, хоч і захоплені пристрастю, але ще не близькі, пірнають у досвід, де вразливість — оголена?

Чи можуть вони справді вгадати бажання одне одного?

На мій погляд, справжнє сексуальне задоволення виростає з довіри.

З відчуття безпеки.

З можливості чесно говорити — не грати роль, а бути собою.

А для цього потрібен час. І сміливість. Багато сміливості, щоби показати себе неідеальним.

І якщо жінкам це хоч якось пробачають — чоловікам майже ніколи.

∞РЕВНОЩІ∞

(роздуми до 24 розділу)

Ревнощі — одна з форм перешкод у спілкуванні, поряд з ніяковінням і агресією. Але саме вони, особливо в юному віці, можуть допомогти нам зрозуміти: перед нами — хтось важливий.

Спершу ми ревнуємо маму: до тата (привіт, З. Фройд), до братів і сестер (привіт, А. Адлер). Потім — інших родичів, бо їх увага має бути лише нашою. Далі — друзі: як же боляче, коли найкраща подруга чи друг обирають для ігор когось іншого. Перша вчителька, її оцінки. У підлітковому віці — компанія друзів. І зрештою — перше кохання. Хочеться бути єдиним, найціннішим.

У вас було щось подібне?

Я думала, що в мене — ні. Аж поки не почала писати цей текст.

Ревнощі — це не доказ любові. Це сигнал невпевненості. Страх, що тебе перестануть обирати. І що тоді?

Там, де закінчується страх, починається дія. Впевненість. Любов до себе.

Мене достатньо мені самій. І тому мене не зламає менше уваги від партнера чи навіть його бажання піти. Бо в мене завжди буду я.