Відпустити й жити
ЕПІЛОГ
Виходжу з теплого авто в холод. У невідомість.
Хоча ні — невідомість ще може давати надію. А в моєму випадку… усе виглядає безнадійно.
Та я все одно тут.
В обличчя летять маленькі сніжинки.
Невже нас чекає сніжне Різдво?
Сподіваюся, що не замете. Інакше ночувати мені в машині. Тут мені навряд чи дозволять залишитися.
Підходжу до знайомих воріт. Тих самих, що й п’ять років тому.
І все повертається. Голос, що я не можу забути:
— Олю, нащо ти повернулась?
Свекруха. Вже давно не мама. Мама в мене була. А ця жінка нею не стала.
— Доню, кинь, ну не твоє це. Ти ж непутьова — ні дитя вглядіти не можеш, ні по господарству щось зробити. Не руйнуй хлопцям життя… А я придивлюсь за ними. І з тобою буду зв'язок тримати, все про сина розповідатиму. Залиш їх. Не ламай життя ні собі, ні їм. Їдь.
Я тоді мовчала. А потім мовчки підписала все — згоду на аліменти, відмову від майна. Вирізала собі серце.
Бо вірила: я і є причина всіх нещасть.
Лише з часом зрозуміла: я була сама. У материнстві. У горі. Без підтримки.
І ця провина — не лише моя.
Але найгірше — я здалася. Пішла. Відмовилася.
Тепер я повернулася. Щоб повернути себе. І своє серце.
Відчиняю хвіртку — вона, як завжди, незамкнена.
І перше, що бачу — моє серце.
Хлопчик, що ловить сніжинки.
#4792 в Любовні романи
#1154 в Короткий любовний роман
#819 в Сучасна проза
Відредаговано: 03.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
