ГЛАВА 30

     Іванка.

    Незчулася, як під впливом роздумів опинилася біля вікна. Кусаю нервово губи, стільки думок та сумних споминів, що ледве витримую, аби знову не заплакати. 

      Тру змучено очі й знову спостерігаю за людьми знадвору. 

     “Це хто? Дві постаті здаються аж занадто знайомими! Та ну їх. Я тут не для того, щоб знову поринати у минуле”, - підхоплюю два пакунки догори напхані старими речами і прямую до виходу з квартири.

     Я сміття викину. - голосно вигукую, щоб почули батьки.

— Добре, доню, прихопи і це будь-ласка. - батько додає ще один.

     “Тільки пройдуся, правда? Я ж не планую наближатися до “старих” знайомих!”, - вмовляю себе, а сама прямую повз дитячий майданчик у напрямку сміттєвих баків.

     Та відстань виявилася недостатньою між нами, а тікати чи крастися, наче та злодійка, я не збираюся. Тож і маю те що маю. Дівчата: Мілана та Майя, навіть пиво присьорбувати перестали і знеяковіло закліпали, намагаючись сховати бляшанки. Якось не дуже ввічливо випивати поряд з дитячим майданчиком, але це звісно виключно моя думка.

— Іванко? - підозріло примружила очі Майя. - Ти?

— Та ні, це не вона, чи вона? - витріщилася на мене Мілана.

— Привіт, дівчата. - відповіла їм і крокую назад до будинку.

      Добре хоч вже встигла позбутися сміття, от би ще від споминів минуло так легко позбутися, але не в цьому житті напевно.

— Скільки ми тебе не бачили? Три роки? - намагається пригадати Мілана.

     Виглядає дівчина зараз зовсім по іншому ніж тоді. Яскраву та коротеньку сукню замінив спортивний костюм, а довге світле волосся зараз зібране на маківці в хвіст. Майя теж не дуже відрізняється від подруги, на обличчі жодного макіяжу, лише сліди втоми. 

— П’ять! - не забарилася з відповіддю я.

— Точно! - кволо посміхнулася Мілана. 

— Може розповімо їй? - починає смикати подругу за руку Майя. 

— Не варто! - зціпивши зуби відповіла їй бувша однокласниця Свята. 

— А я так не думаю. - знову наполягає вона.

— То вже розповідайте! - складаю руки на грудях. - Сміливіше! - підбадьорюю обох, бо відчуваю, що мова йтиме про мене.

— Ти не хочеш, то я почну. - нервово продовжує Майя.

— Не треба… - спробувала їй закрити рота подруга.

— Це Міла вигадала! - вигукнула вона. - Я про той вечір в квартирі Красинського. 

— Замовкни. - шикає Мілана.

— Свят не знав, що ти прийдеш. Ми вирішили тебе трішки розіграти, простий жарт не більше! - продовжує вона.

— Угу. І фото зробили лише щоб пожартувати! - підсумовую.

      “Як забути той момент - я розгублена в квартирі Красинського, намагаюся дужче натягнути на ноги коротку спідницю. Дівчата ригочуть, і фотографують, Свят похмурий у центрі кімнати, обводить мене поглядом з голови до п’ят”. 

— Яка різниця, знав не знав! - закочує очі під лоба Міла.

      В цей час до нас підбігає дитинча років двох-трьох і обіймає Мілану за коліна.

— Зараз Мартуся, ще трішки і підемо додому.  - поправляє хвостики на її голівці.

— Добре! - здалася нарешті Мілана. - Майя правду каже. Ми наплели Святу різної дурниці і випросили ключі від його квартири. Дійсно планували лише провчити тебе трішки, аби ти за ним не бігала, як те щеня. Навіть вмовили знайомого допомогти і зіграти Свята. Хто б розібрав у темряві, квартира ж Свята. І гадки не мали, що Красинський з’явиться ввечері. Мав же ж цілий день зависати з друзями. 

— Вам від себе не гидко? - здається в мене зараз навіть волосся на голові піднялося дибки від того, щоб могло того вечора статися, якби Свят вчасно не з’явився. 

— Пробач. - ледве спромоглася видавити з себе Мілана й, дужче притиснула до себе маленьку доньку. 

— Добре хоч зараз дійшло! - з сталевими нотками в голосі промовляю.

— А ти надовго повернулася? - запитує Мілана і з ледве прихованим інтересом розглядає мене.

— Ні. На декілька днів. - незабарилася з відповіддю я.

— Ти той, не тримай на нас образи. - переминається з ноги на ногу Майя. - Тим паче все ж добре закінчилося. 

     “Що ж, дехто вирішив очистити власне сумління? Нехай так. Та чи змінює це зізнання бодай хоч щось в моєму житті? Навряд чи! Ну знаю я тепер, що то не жарт Свята, і що? Аж нічогогісінько. Адже його нова витівка з заблокованим номером вже встигла змінити геть усе!”, - розмірковую подумки.

— І що це ти вирішила сповідатися! - шика на Майю подруга.

— Про карму чула? - відповідає дівчина. - Самі ж доньок ростимо, а якщо з ними хтось обійдеться так само…

— Бувайте дівчата. - промовила наостанок і швидким рухом попрямувала в бік батьківського будинку.

      Натиснула кнопку виклику ліфта. Лещата повільно відкриваються на першому поверсі. Заходжу, натискаю сьомий поверх, притуляюся до кутка і заплющую очі. Дивний щем розливається тілом, мурахи по хребту. 

       Та кабінка зупиняється на третьому поверсі, лещата знову відчиняється. А я завмираю.

      Свят впевнено крокує всередину, а вже за крок долає відстань між нами. Щосили тисне на кнопку “стоп”, кабіна ліфту зависає між поверхами, як у кіно. Його тепла долоня відразу лягає на мою потилицю, а я забуваю як дихати, бо він притискає мене і пристрасно цілує…