ГЛАВА 29

     Свят.

— Красинський. - окликує мене колега. - Дякую за допомогу і що відгукнувся під час відпустки.

— Немає за що. - промовляю і кошуся на свій годинник. 

— Хлопці, ось ви де! - шеф наздоганяє нас біля кабінки ліфту на поверсі нашого офісу в багатоповерховій новобудові. - Гарна робота. Маю надію завтра відпрацюємо у тому ж темпі, звичайно це відобразиться на вашій щомісячній премії приємним процентом.

— Завтра? - перепитав я.

— Так, Святе! Ще завтра. Вибач, що висмикнув тебе з відпустки, але без тебе ніяк. - відповів керівник.

— Ми зі Святом завтра будемо! - повідомив йому за мене Толік, щоб його.

— Угу. - не дуже радісним голосом додав я.

      Що ж, вже не стану  заперечувати, тим паче цей Толік і так полюбляє зайвий раз підіграти шефу. 

     “Чи є сенс повертатися вночі до заміського містечка, якщо рано вранці знову на роботу? У ліпшому випадку переконаюсь, що вікно де мешкає Іванка світиться! Навряд чи вона змінить своє рішення щодо мене. Тим паче, все-одно не знаю, як покликати дівчину вночі вийти з будинку для розмови, якщо твій номер вона ж і заблокувала.”

     Вдома доки вечеряв, спробував знайти Іванку в соціальних мережах. Вдалося лише в Інстаграм, але її профіль закритий. Тож залишився ні з чим. 

     Завтра п’ятниця. Відпрацюю і втечу на вихідні до заміського будинку. Втішений цією думкою так і заснув від втоми на дивані, навіть  не діставшись ліжка.

      Відпрацювавши наступного дня, вирішив на хвилину заскочити до квартири, прихопити деякі речі і чкурнути по запланованому маршруту за місто, але на пів дороги до дому мене перехопив дзвінок матері.

— Святе! Ти де зараз? - поцікавилася вона. - Треба щоб ти заскочив до мене. 

— Хіба на хвилинку. - переводжу погляд з керма на годинник. 

— Чекаю! - поклала слухавку, а я почав розвертати автівку. 

Іванка.

      Вечір п’ятниці. Стара квартира зустріла напівтемрявою і до болю знайомим запахом дитинства.

      Батьки відразу заходилися інспектувати об’єм роботи. Я ж побрела до своєї колишньої кімнати. 

     Навіть постери залишилися на старому місці. Цікаво і сховок мій залишився? Відкинула килим, підняла одну з дощечок. Є…

      Дістала пошарпану коробку. Знову відчула суміш почуттів: смутку від дитячих помилок, підліткової недолугості та наївності, жалю, болю від образи, і навіть відчаю, який колись відчувала. 

      Ось і те саме фото Свята, позбутися якого забракло сил. Він і не знав, що його фотографують, напевно, тому  виглядає так природно і невимушено. Звичайно, з тих пір його вигляд досить сильно змінився, парубок став більш мужнім, але це лише додало йому ще більшої привабливості. Незважаючи на геть свіжу образу, його образ на фото викликав знову ті щемливі почуття закоханості.

      Ще в коробці лежать якісь дрібнички, які колись важили щось для мене, а зараз просто відголоски минулих часів. 

     А ось інше фото викликало в мені геть інші почуття. Пригадалися і приниження і стара образа. Знову яскраво запалахкотіло в грудях від нового болю і відрази. І не дивно, що я поринула в спомини п’ятирічної давнини.

— Свят точно так сказав? - перепитую у Мілани та Майї, однокласниць Красинського, сховавшись від зайвих очей у закутку  подвір’я школи.

— Точно, точно! - дівчата перезирнулися. - Він буде чекати тебе ввечері саму. - додала Мілана.

— Тільки ти ж не збираєшся йти до Свята в цьому одязі? - скривилася Майя.

— А що не так з моїм одягом? - цікавлюся у дівчат, тоді вони мені здаються такими дорослими, хоча насправді різниця всього у два роки.

— Ну для п'ятнадцятирічної шмарклі може і нічого костюмчик. Мама обирала? - і вони вдвох зареготали.

— Добре, не дамо тобі зганьбитися. - Мілана кидає до рота пластинку жуйки і починає інтенсивно жувати. - Ось! Хотіла продати, але тобі бачу більше потрібно.

— Я маю це одягнути? - оглядаю короткий топ і спідницю, яка мабуть ледве прикриває сідниці.

— Красинському подобаються більш досвідчені та розкуті дівчата, які одягаються відповідно, тож сама вирішуй… -  підштовхує мене до рішення Майя.

       Взагалі не розумію, як дозволила себе вмовити. Як довірилася малознайомим дівчатам тоді. Напевно почуття до Свята так сильно затьмарили розум, що критичне мислення геть вимкнулося, як і інстинкт самозбереження.