ГЛАВА 28

     Іванка.

    Чого я чекала? Розмови зі Святом? Та він просто зник, марно виглядала, що ось-ось зараз засвітяться вікна в його будинку, чи випадково зустріну його. Звичайно хотілося поглянути йому в очі, зрозуміти чому він знову вчинив зі мною так. 

     Образа на Красинського боляче шкрябає всередині, віддає неприємним щемом, змушує повільно сходити з розуму від очікування. 

— Я звичайно не проти щоб ти запізнилася на свій автобус. - Михайло відволік мене від роздумів. - Бо якщо ти продовжиш у тому ж темті то, з рештою, так і буде. - додав він.

— Та йду я. - хапаю свою валізу і нарешті виходжу з будинку. 

— Я вже сумую. - промовляє  Катя і допомагає мені з речами. - Обіцяй, що зателефонуєш, щойно опинишся вдома.

— Спробую. - відповідаю подружці, а сама ще раз ковзаю поглядом по будинку Свята. 

— А Красинський поїхав, ще вчора! - в’їдливо відповів Михайло, прочитавши мої думки. 

— Байдуже. - відповідаю, насправді мені більше все-одно на те що б там не сказав Мишко.

     Хто ж зізнається йому, що врешті-решт хлопець виявився не далеким від істини, адже дійсно, Красинський погрався зі мною черговий раз і щез, не забарився. 

      Всю дорогу до зупинки я мовчала. Здається ця відпустка не надала мені сил, а навпаки - забрала останні. 

— А ми теж ранком повернемося до домівки. - підсумувала Катя. - Треба допомогти батькам з ремонтом  кухні, тож розваги скінчилися. 

— Мої теж натякнули на серйозну розмову. - відповіла їй. - Навіть не можу уявити що це може бути. 

— Щасливої дороги. - обійняла мене подружка, коли на горизонті показався мій автобус.

— Дякую, люба. Теж вже сумую за тобою. - прошепотіла я.

— А цьомки на прощання? - весело вигукнув Михайло.

       І на що лишень бо розраховує?

— А більше тобі нічого? - Катька потягнула брата назад до автівки. - З тебе й одного поцілунку досить.

     “Звідки дізналася? Чи то від її пильних очей зовсім неможливо нічого приховати, і насправді дівчина знає набагато більше ніж проговорює. Чи то вже в  мене параноя почалася від стресу і суму?”

       Піднялася сходами автобуса, прилаштувала свої речі та знайшла своє місце згідно квитка. 

       Містечко замайоріло все далі і далі, доки зовсім не щезло за деревами лісосмуги. 

       “Ось і все!”, - промайнула думка.

       Відчула, як у кутиках очей почали збиратися непрохані сльози. 

      “Бувай, Свят Красинський! Може й добре, що ти обійшовся зі мною так, більше я не буду тішитися ілюзіями щодо тебе.”

     А вдома - затишок. Тиша. Спокій. І можна, навіть, уявити, що то був сон, нічна примара, яка розвіялася з настанням ранку. Тільки тіло пам’ятає приємну млість від його дотиків і поцілунків. Невже можна так гарно грати, коли тобі людина зовсім байдужа? 

***

      Вранці сонна попрямувала на кухню де мама, як завжди, готувала сніданок, а батько розливав по кружках гарячу та ароматну каву.

— Сонечко, доброго ранку. - проспівала мама. - Я думала ти сьогодні спатимеш довше.

      Я лише пересмикнула плечима.

— Щось допомогти? - поцікавилася в неї.

— Сідай. поснідаєш з нами. Тим паче є розмова. Не бачу сенсу відкладати.

— Добре. - зайняла місце навпроти батька, майже одразу біля мене опинилася чашечка з кавою. 

— Доню. - почала мама. - Ми з батьком довго розмовляли доки тебе не було і зійшлися на думці, що ти в нас вже доросла та самостійна…

— Цікавий початок. - натужно посміхнулася.

— Ще так склалося, що з’їхали квартиранти з помешкання в якій ми жили перед нашим переїздом. - додав батько. - Тож ми разом вирішили спробувати продати те житло і спробувати придбати зручну квартирку десь поряд. Як тобі така пропозиція?

— Тим паче ти в нас дівчинка серйозна, гарно навчаєшся. Можливо, пощастить і зустрінеш гарного хлопця, вийдеш заміж… - мрійливо промовила вона.

— Навіть не знаю що на це відповісти. - промовила.

      “Нічого собі, власне житло. Це ж так круто!”, - додала вже подумки.

— У будь-якому випадку, дівчата, варто відвідати на вихідних ту квартиру, поглянути в якому стані її залишили. Навести лад і звільнити її від меблів та старого мотлоху, який ми колись залишили там. - запропонував батько.

— Я теж маю поїхати з вами? - запитала, а серце знову зрадницьки підскочило.

     “Знову схопилася за тонку можливість опинитися зі Святом в одному місті? Скільки шансів випадково зустрітися з ним у чималому місті? Один відсоток до тисячі, чи ще менше? Видно мене досвід так нічому і не навчив, якщо  відразу відвідали такі думки! Скільки гуль мені треба набити, щоб остаточно позбутися Свята Красинського?”