ГЛАВА 27

     Свят.

     Тисну на виклик. Відбилася. 

     Ну ок, може зайнята чи не сама. 

    Просто хочу дізнатися, як вона себе почуває, бо вранці втекла так швидко, що не встиг навіть запропонувати сніданок. Досі не знаю, що вона любить - каву чи чай. 

    Рука знову тягнеться до стільникового, пишу сповіщення в месенджері: “Іванко, як ти себе почуваєш?”

     Дивно, не переглянула. Стискаю телефон в руках, відчуваючи, як від хвилювання починає нудити. Та вже за мить смарфон в моїй долоні оживає, але замість Іванки світиться геть інший абонент. 

— Алло! - приймаю виклик.

— Красинський, Святе! - починає мій бос. - Знаю що в тебе ще відпустка, але ти мені терміново потрібен.

— Степаничу, на скільки терміново? Без мене ніяк? - запитую, бо думки зараз точно не про роботу.

— Дуже, навіть не уявляєш як! Цей клятий замовник хоче тільки тебе! Я відтанцюю. Та ми тут всі танцюватимемо, бо без тебе ніяк!  - відповів той. 

— Скільки в мене часу? - натужно зітхаю.

— На дорогу. Години вистачить? 

     “Ну чи не нахаба мій керівник?”, - кружляє думка.

— Спробую! - холодно кидаю і відбиваюся.

     “Трясця… трясця!”, - щосили стискаю стільницю стола, що поряд. 

     Швидко приймаю душ, досьорбую холодну вже каву, одягаюся. А вже в автівці завмираю в очікуванні, навмисно трішки здаю назад і зупиняюсь під вікнами сусідського будинку. Ще є надія, що зможу раптово зустріти Іванку. Хочу дізнатися як вона, зрозуміти її вчинок. Може злякав її чимось, або просто відшила і не наважилась сказати це в очі під моїм натиском… Стільки невідомого… питань відповідей на які я не знаю. 

    Від безсилля стискаю кермо, поглядаючи на годинника. Ще п’ять хвилин і прийдеться перевищувати швидкість аби встигнути на роботу!

       Знову сварюся в голос і моя автівка зривається з місця.

       Іванка.

      Хто з Вас дочекався дзвінка і не наважився зателефонувати першим? Ну як вийшло? А от у мене не дуже. 

    Звичайно, на дзвінок я не спромоглася, але ввечері таки набралася сміливості і написала в месенджері коротке - “Привіт”.

     Серце шалено б’ється, а долоні геть спітніли. Від цього очікування можна збожеволіти. Знайоме відчуття правда?

      Нарешті… Щосили радію екрану, який засвітився.

      Але вже за мить гарного настрою як і не було, після того, як прочитала холодне - “Ти хто така?”

      Тремтячими пальцями набираю - “Це жарт такий? Іванка”.

      Відповідь не забарилася - “Не знаю таких! Блок!”

      Блок… Звучить як вирок. 

    А очі вже наповнюються непроханими сльозами. Він знову погрався зі мною… погрався і все закінчилося!

     Швидко прямую до вікна. Хочу поглянути в його очі. Може це все ж таки жарт? 

     Але його будинок зустрічає суцільною темрявою. 

     Ну що ж! Нехай так! Завтра ввечері мене теж вже тут не буде! 

     Плачу, схлипуючи від образи  і пакую свої речі у валізу.

     Навіть не почула, як до кімнати ввійшла Катя.

— Ти чого? Не сумуй! - спробувала підбадьорити мене вона. - Скоро знову зустрінемося.

     Мабуть, подруга вирішила, що привід моїх сліз це завтрашній від’їзд. Аби вона знала, яке далеке це припущення від справжньої причини. А поки вона обіймає мене і навіть гладить по спині, втішаючи.

— Трішки і знову будемо разом! Як завжди, приїду до тебе! Або взагалі помандруємо кудись! - вмовляє мене.

— Так. - відповідаю і намагаюся заспокоїтися, щоб хоч при подрузі не розкисати.

     “Може і Свят вирішив, що в наших стосунках немає майбутнього? Адже я живу зовсім в іншому місті”, - намагаюся зрозуміти його жорстокість. 

      Та чи я маю щось розуміти?

      Може просто слід припинити вмовляти себе? 

      Напевно, так і є! 

     Бувай Красинський! Знову відпускаю тебе! Адже не можна виправдати чи пробачити байдужість! Не можна нав’язати себе! Чи змусити полюбити!

      Я впораюсь! Маю впоратися!

      “Відпускаю…”, - повторюю знову і знову.