ГЛАВА 25

     Свят.

    Іванка виглядає хворобливо: долоні  та чоло дуже гарячі, щоки червоні, очі блискучі. Сам хворію вкрай рідко, але який вигляд мають хворі трішки знаю. 

— Зачекай! - підхоплююся на ноги і прожогом кидаюсь до шухляди. 

     Саме в цьому місці батьки залишили аптечку з ліками на всякий випадок, може пощастить і знайду в ній щось корисне та потрібне. Окрім купи пігулок знайшовся і електронний термометр, як вчасно. А ще жарознижуючі пігулки.

— Я швидко! - в три кроки долаю відстань до кухні аби наповнити кружку водою.

— Ось! - простягаю їй термометр і допомагаю покласти під пахву. 

— Дякую. - змученим голосом відповідає Іванка.

— А де Катя з Михайлом? - останнє ім’я викликає в мені не аби яку відразу, але я маю знати. 

— Поїхали до міста. - відповіла вона.

— І кинули тебе саму!? - відчуваю, що починаю закипати, адже взагалі не розумію, як так можна, залишити Іванку одну  в такому стані.

— Вони не знали, що в мене температура! Я і сама не знала коли вони від’їжджали. - почала їх виправдовувати. 

— Коли вони повернуться? - мої вилиці напружуються.

— Завтра! - кусає губи і відводить погляд.

— Триндець якийсь! - ледве стримую емоції і дістаю термометр. - 38.9. - Констатую.

— Скільки? - сполохано перепитує.

— Що в тебе болить? - з ніжністю запитую. - Дихати боляче?

— Ні. Лише горло, боляче ковтати! - не забарилася з відповіддю вона.

— Горло… - чухаю потилицю. - Від горла на жаль немає нічого. Є тільки знеболююче. Я привезу! Зганяю в аптеку…

— Не треба… не треба в аптеку. Вип’ю пігулку і мені стане ліпше.

— Я привезу! - наполягаю, а сам простягаю кружку з пігулкою. - Ось, випий.

     Доки вона ковтає пігулку та воду і мружиться від болю я вже дістав плед. Потім забрав в неї кружку і знову підхопив на руки.

— Що ти робиш? - кволо протестує. 

— На цьому дивані тобі буде зручніше мене чекати. - пояснив.

— Я не залишуся… - злякано схлипує.

— Будь ласка. - прошу, тримаючи її руки в своїх долонях. - Я дуже швидко.

— Добре. - здається нарешті, і змучено видихає. - А якщо ти захворієш від мене? - супиться, від чого виглядає ще більш зворушливою. 

— За це я переймаюся менше всього! - намагаюся посміхнутися, торкаюсь її волосся і ніжно прибираю з обличчя неслухняне пасмо.

     Навіть сам не знав, що в мені стільки ніжності, яка здається зараз б’є через самісінький край. І все це через неї.

— Відпочинь! Я швидко! - обережно накриваю її пледом.

— Святе! - гукає, варто мені зробити крок від неї.

— Що? - обертаюсь.

— Дякую! - шепоче, а  в моїх грудях розливається щемливе почуття.

— Я нічого не зробив! - відповідаю і швидко виходжу з кімнати.

      Сідаю за кермо, а руки тремтять, аж дихання перехоплює. 

      “Що зі мною?”

      “Цього разу щось справжнє!”, - сам же ж і відповідаю на своє питання.

      Повернувся через годину вже з ліками.

     Обережно відчинив двері та увійшов до кімнати. Іванка мирно спить на тому ж місці де я її залишив. Така мила в цій рожевій піжамці, на мить здалося, що так було завжди, тобто що ми вже давно разом.

       Дівчина не прокинулася навіть коли я схилився над нею і торкнувся чола. Все ще гаряча. 

Пригадав коли був маленьким, щоб збити температуру мама клала на чоло холодний компрес. 

      Я так і зробив, сів біля неї поряд і обережно, щоб не злякалася крізь сон поклав мокрого рушника. 

     Іванка важко зітхнула, але очей не розплющила. Так і залишився сидіти поряд з нею, оберігаючи її сон, доки сам не почав клювати носом. 

     Поглянув на годинник - за дванадцяту годину ночі. Ще раз намочив рушника, а потім повільно, щоб не розбудити ліг біля неї і провалився в глибокий сон.

      Прокинувся зненадська, в той момент коли Іванка спробувала перелізти через мене.

— Доброго ранку, люба! - широко посміхаюся, бо в неї в цей момент такий вираз на обличчі наче її застав на чомусь вельми ганебному. 

— Що я тут й досі роблю? - питається і завмирає зверху. - Я що… Заснула?

— Так! - відповідаю. - Знаєш, а мені подобається коли ти зверху.

— Ще чого! - видає схвильовано і підтюпцем зіскакує на підлогу.

— Як ти себе почуваєш?  - цікавлюся в неї.

— Вже краще. - стверджує Іванка.

      Тим часом схоплююсь і я з місця.

— Ось твої ліки від горла! - підхоплюю зі столика поряд пастилки з лимоном і медом.

— Дякую. - соромиться дивитися мені в очі. - Боже, котра зараз година? - коситься на вікно і розуміє, що вже давно ранок.

— Чекай, Попелюшко! - наздоганяю її. - Після ночі яку провела зі мною ти маєш хоча б номер свій залишити. 

— Ми просто спали в одному ліжку! - уточнює Іванка. 

— Зрозумів, виправлюсь, наступного разу спати не будемо! - видаю я.

— Жартуєш? - її брови ковзають угору, хапає ротом повітря від обурення. 

— Хочеш переконатися? - посміхаюсь, якось так знову захопився її реакцією на мої провокації.

     Іванка зупиняється і дивиться прямісінько мені в очі, здається, навіть обпалює тим поглядом.