ГЛАВА 24

     Іванка.

    Насолоджувалась тишею я не довго, бо навіть несчулася, як заснула. Проспала  так майже до самісінького вечора, а прокинулася від нестерпного болю. Боліло горло, голова і все тіло. Сто відсотків, температура зараз в мене чималенька. 

    Поряд завібрував стільниковий телефон, а на екрані засвітився абонент - Катя.

— Алло. - прохрипіла у слухавку.

— Як ти? - почувся стурбований голос подружки. 

— Нормально. - збрехала, нащо їй зайвий раз перейматися за мене. - Ти сама як? Потрапила до стоматолога?

— Ще ні. - натужно зітхнула вона. - Ледве на ранок вийшло домовитися. Якісь невблаганні у нас лікарі з чергою на пів року вперед. Випила протизапальне, намагаюся медитувати, щоб хоч якось відволіктися.

— Ясно. - відповіла їй.

— Ти витримаєш без нас до завтра? - запитала з надією в голосі Катря. - Звісно, я можу відправити Михайла на ніч до тебе, але щось мені підказує, що ти цього зовсім не хочеш.

— Вгадала. - посміхнулася, та пожалкувала про це, бо по голові зразу пішло відлуння болю. - Не переймайся, в мене все добре. Нічого не бракує.

     “Окрім ліків від застуди”, - додала вже подумки.

— Якщо щось буде потрібно, одразу телефонуй! Гаразд? - Катя зробила наголос на останньому слові.

— Добре! - промовила радше те, що вона хотіла почути, аніж правду. 

     Перше, що я відчула, щойно завершила розмову по телефону, це справжнісіньку паніку. Сама в чужому будинку, та ще й хвора. 

      Повільно зійшла сходами бо слабкість страшенна. Дійшла до кухні. 

     Здається в цій шухляді колись бачила аптечку. Так і є. Розкрила: ліки від алергії, репелент від комарів, ліки від отруєння, саше від печії. 

      “Невже ця родина ніколи не хворіє на застуду?”

— Чудово! - в серцях вигукнула і знову цей нестерпний біль.

     Цікаво, чи є аптека в цьому місці? Та звідки мені знати! Навіть за продуктами завжди їздив Михайло і то, в нього цей процес займав купу часу. 

       “А якщо?”, - прокралася думка.

     “Ні, а це вже точно ні!”, - наче невидима війна зараз в моїй голові між власними бажаннями і здоровим глуздом.

      Якщо обирати між болем і сором’язливістю, що б Ви обрали? Здається тут вибір очевидний. Тут хто завгодно стане і сміливим і рішучим, аби тільки більше так не боліло.

     От і я не стала винятком. Тим паче від кухні та до вхідних дверей шлях коротше ніж сходами нагору.

      Намацала на поличці ключ, зачинила двері. І обережно, аби зайві рухи не породжували новий біль почала пересуватися в бік хвіртки.

     Опинившись за кордонами будинку подружки озирнулася на всі боки, і… попрямувала згідно зазначеного в моїй запаленій свідомості маршруту.

       Глибоко вдихнула, і доки не встигла передумати, швиденько натиснула на дзвінок.

       Серце шалено заколотилося, що у скронях аж ще більше запульсувало. 

      “Ну ні так ні!”, - вирішила за мене моя нерішучість, а я вже навіть встигла на крок відступити від сусідньої хвіртки аби накивати звідти п’ятами,  як у цей момент двері відчинилися, і на порозі з’явився господар.

— Нічого собі! - видав Красинський, замість привітання, запустивши свою долоню в шикарну гриву на голові.

— Привіт. - тихо пропищала я, бажаючи, щоб земля в цей момент тріснула під ногами і я щезла, але моє бажання так і не було виконане, а відступати вже запізно.

— Симпатична піжамка! - Свят закусив нижню губу, розглядаючи мене.

— Трясця. - ще тихіше промовила я, розуміючи лише зараз, що від болю зовсім не подбала про свій зовнішній вигляд, тож так і залишилася в рожевому топі і шортиках з симпатичними ведмедиками. 

     Та, мабуть, мій стражденний вираз, миттєво стер на його обличчі подобу посмішки, бо хлопець з пересторогою поглянув на мене і вмить став сполохано-серйозним.

— З тобою все добре? - поклав свою теплу долоню мені на плече.

— Ні! - червонію, хоча куди ще дужче червоніти, коли стовпчик термометра точно зашкалює, кусаю пересохлі губи.

— Ти гаряча! - пальці Свята потягнулися до мого чола, викликаючи мурах по всьому моєму тілу.

— Вибач, що потурбувала, але я крім тебе в цьому містечку більше нікого не знаю… - почала виправдовуватися.

— Проходь. - Свят відступився вбік.

— Напевно не варто… Просто, якщо в тебе є ліки від застуди… - продовжила відчуваючи, що сили ось-ось закінчаться, відстань між будинками і так далася мені не легко. 

       Та Свят вже підхопив мене на руки і впевненою ходою поніс до свого будинку.

    Як надійно та безпечно, виявляється, у його обіймах. Притулилася, боячись зайвий раз поворухнутися. Та вже за кілька хвилин він обережно поклав мене на зручне крісло, а сам навпочіпки присів поряд.

— Де болить, що болить? - схвильовано почав розпитувати, тримаючи мене за руку.

       А мені на думку спало, що з такою турботою я готова навіть витримати будь-який біль!