ГЛАВА 23

     Іванка.

     Будинок зустрів суцільною порожнечею, адже так сталося, що цієї ночі я перша повернулася сюди. 

    Михайло так сильно образився на нас з Катею, що й додому не поспішає. Ще краще, якщо вже відверто. 

    Тож, я поцупила з кухні декілька крекерів та персиків і швиденько попрямувала до своєї кімнати, аби не зустрітися з ним.

    Перше, що зробила щойно опинилася на одинці з собою - підійшла до вікна. Як магнітом потягнуло, що вже й казати. Це вже звична практика за ці дні. От і сьогодні не стала змінювати звичку. 

    Але цього разу все по-іншому. Замість суцільної темряви, в моїй кімнаті горить світло. Замість підглядань тишком-нишком, вперше не приховую це. Спираюся долонями на підвіконня і пильно розглядаю, що відбувається у вікні навпроти.

     “Чим зайнятий в цей момент Свят?”, - запитаєте Ви мене. 

     Щойно зіскочив з перекладини, на якій робив вправи, а зараз повільно прямує до вікна. Його голова трішки нахилена на бік. Здається він навіть посміхається. 

     Мала б відразу відскочити від вікна, щільно закрити штори, чи хоча б вимкнути світло, а я навпаки спостерігаю за його розслабленою ходою, не відводячи від нього свого погляду.

     Ось Красинський вже теж біля вікна. Він не просто стоїть він дивиться на мене.

     Не знаю, звідки в мені стільки сміливості, чи то вода на Івана Купала така цілюща, тож я підійняла руку і помахала хлопцю в знак привітання.

      “Збожеволіти…

      Я це зробила?”

     І нічого страшного не сталося. Рука не відсохла. Я не провалилась крізь землю. Не вкрилася страшними плямами. 

      Натомість Свят мені зразу відповів тим самим. 

      “Думаєте я на цьому зупинилася? 

     Звичайно ні! Підігріта його увагою, я швидко відскочила від вікна і попрямувала у бік приліжкової шафки де поклала чисті аркуші паперу та фломастери. Інколи “нападає” на мене натхнення, під впливом якого створюю симпатичні картинки, адже не дарма відвідую художню школу і захоплююся веб-дизайном. 

     І ось вже мої пальці швидко виводять на папері слово “дякую”, а вже за мить притуляю цей листок до шибки.

    Свят у відповідь кладе свою долоню на серце і легенько вклоняється мені, наче промовляє німе слово “будь ласка”. Але потім…

    Потім підіймає долоню, загинаючи два пальці, щоб залишилося три. Показує мені, а далі торкається своїх губ, посилаючи мені повітряний поцілунок і показує на мене.

     От нахаба! Мружу очі, підпираючи боки руками. 

     Але його схоже лише веселить моя збентеженість. Пересмикує плечима, наче промовляє: нічого не поробиш, не втечеш… А він не забуде про мій “борг”. 

     Моя рука знову тягнеться до паперу, але цього разу я прощаюся, вивівши “на добраніч”. Бо якщо не піду зараз, то так і буду витріщатися на нього до самісінького ранку і жодна втома не зможе завадити мені.

     Не знаю, чи то мені так сильно хотілося розгледіти на його обличчі розчарування, чи то справді так і було. Свят теж попрощався. Я ж швиденько вимкнула світло, та  розтягнулася на ліжку. 

      Шалений день, неймовірний день, як можна взагалі заснути коли стільки емоцій переповнює, що аж співати хочеться. 

      Спала я дійсно погано і не лише через свою закоханість. 

     Напевно, вчорашній холодний душ Михайла та нічний заплив, плюс льодяні коктейлі Каті, все в сукупності посприяли моїй застуді. Вранці горло болить так, що боляче ковтати.

      Але не мені одній цього ранку кепсько, бо перше що почула з вуст Каті було, - “Ай, ай, ай!”

      І щока в неї неабияк набрякла з лівого боку.

— Що сталося? - запитала подружку.

    Зате, Михайла нічого не бере, як не прикро. Ось рум’яний, здоровий за дві щоки наминає свої канапки і зовсім не реагує на зойкіт сестри. Це ми тут з нею вдвох, наче побиті.

— Нерв здається застудила. - майже плаче Катря.

— Ото нічого було лізти у воду! - з напханим ротом прокоментував Мишко.

      “Тільки мене він бісить до гикавки?”

— Дістав! - гримає вона. - Збирайся, бо ми їдемо до лікаря.

— В мене інші плани! - його байдужість зашкалює.

— Набрати матір? А ти знаєш, я геть не вмію тримати язик за зубами і якщо вона мене запитає деякі подробиці, точно прохоплюся… - вмикає важку артилерію дівчина.

      Чомусь впевнена, що за роки життя з братом у неї назбиралося чимало компромату на нього.

      Хіхікаю про себе, бо так йому і треба. Може не буде таким нахабним, самовпевненим, зарозумілим та набридливим.

— А Іванка? Їде з нами? - запитує він.

      “Що? Вже різко передумав?”, - розмірковую я.

— Якщо можна я залишуся! - хриплю у відповідь. - Бо завдяки одному садівнику, який сплутав мене зі кущами малини, маю сьогодні на ранок ангіну.

— Бідненька! - простогнала Катя. - Пий побільше чаю, в холодильнику є малинове варення і лимони. 

— Я без неї нікуди не поїду! Ми що залишимо Іву саму? - продовжує Михайло.