ГЛАВА 22

Свят

«Не знаю, де тільки взялася витримка, щоб не з’їздити цього разу вже точно по пиці Михайлу. Вкотре вже заробляє, наче по гострому лезу ходить. Наступного разу я навряд чи буду настільки стриманим, як сьогодні».

Щосили стискаю кермо від гніву, аж кісточки на пальцях побіліли.
От же ж покидьок! Це ж треба! Сам підмовив хлопця, та ще й не просто підмовив, а змусив шантажем. А потім закрутив усе так, наче це в мене клепки немає, щоб займатися такими дурощами.

Звичайно, можна було б усе заперечити, сказати, що то його рук справа, але в останню мить стало шкода хлопчину. Знайде ж, бо швидко зрозуміє, хто його здав, і буде тому непереливки.

«Іванка має сама зробити вірний висновок. Кому вірити, а кого й на відстань кулі до себе не варто підпускати», — повторюю як мантру, а у самого руки тремтять.
«А якщо довірлива? Якщо повірить брехливим словам? Якщо я всього не знаю, що відбувається між ними?»

І знову непрохані кляті ревнощі, яких ніхто не кликав, але вони вже на порозі…

Іванка

І от, після всього, що сталося, без змови, але одночасно з Катею, вирішили оголосити Михайлу такий собі «бойкот» і відмовилися повертатися додому разом із ним. Від чого, звичайно, останній знову надувся, як той сич, але я втішила себе тим, що до кінця моєї відпустки залишалося якихось кілька днів, тож витримаю й це тимчасове неподобство.

— Я все думаю і не можу зрозуміти останніх слів Свята… — задумливо прошепотіла Катька, коли ми поверталися додому в автівці Назара.

Як ви вже встигли зрозуміти, останній залюбки погодився нас підкинути. Тож ми зручно вмостилися на задньому сидінні.

— Які саме слова? Ті, що він знайшов наш одяг? — увімкнула відразу режим «дурненької».
— Ні. Не про це… Щось про три… А що три? Може, ти хоч зрозуміла? — торкається замислено своїх губ.

Ох, як влучно працює її інтуїція, адже Свят натякнув мені цими словами, що я винна йому вже три поцілунки. Але чи варто про це знати Каті? Оце вже точно ні!

— Можливо, вони були для твого брата? Ну, щось на кшталт, що він дістав його вже втретє, — припустила я.
— Думаєш?
— Впевнена! — підсумовую.
— Ну, може ти і права! Звичайно, що ще може так гарно підійти під твоє припущення, — нарешті заспокоїлася подружка, але ненадовго.

— А я от чомусь не вірю, що це Красинський вирішив поглузувати з нас і поцупив одяг, — знову видала Катька.
— І вірно робиш! — підтримав її припущення Назар, який хоч і був за кермом, але це йому не завадило «гріти вушка» й увесь цей час підслуховувати нашу розмову. — Бо якраз і не бачив Свята поряд із берегом, а от хлопчина якийсь ошивався. Малий, років тринадцяти на вигляд.
— А потім куди він дівся? — схопилася за ці слова Катька.
— Не знаю! — спробував пригадати Назар. — Більше я його не бачив.
— Та кому потрібні наші речі? Навіть кишені були порожніми. А сумочки з телефонами ми залишили в автівці, — підсумувала я.
— Дивна історія! — пересмикнув плечима Назар.
— Добре, що все гарно закінчилося! — погодилася Катя і посміхнулася, знаючи, що він зараз спостерігає за нею у дзеркало заднього виду.

Я ж відвернулася у бік вікна. Мої думки літали десь далеко. Та й уже байдуже, хто там поцупив той одяг, адже головне геть інше — Свят прийшов на допомогу, не залишився осторонь простим глядачем. І моє серце знову наповнилося приємним щемом.

— Ти йди, не чекай мене, — прошепотіла Катя на вушко, коли ми вже почали під’їжджати до домівки.

Ясно, що в неї тепер справи цікавіші, ніж нічні розмовки з подружкою. Чи варто за це на неї ображатися? Точно ні! Тож до будинку я повернулася сама.