ГЛАВА 20

Іванка

— Вода холодна, — скаржуся Каті й відчуваю, як зуби починають цокотіти.
— Кайф! — тягне мене за собою.

Сплетені з квітів і трав вінки зі свічками плавають довкола. Місячний серпанок, що відбивається у воді мільйонами мерехтливих зірок, надає всьому казкового фльору. А на березі палає багаття, наповнюючи повітря густим димком.

Навіть на мить встигаю забути, що на мені лише комплектик тонкої мереживної білизни.
— Гарно як! — вигукує подружка й занурюється по саму шию.
— Мені здається, що на нас усі витріщаються, — шепочу, відчуваючи себе не у своїй тарілці.
— Не перебільшуй! — сміється вона. — Поглянь, он скільки купаються.
— А мені що до них! — відповідаю й помічаю, що тіло вже звикло до прохолоди.

— Можливо, саме маленькі радощі, навіть такі дурощі, й надають життю смак! — міркує Катя.

Та неспокій не відпускає, наче якесь передчуття неприємно шкрябає десь усередині.
— Ходімо, Катю! — тягну її до берега.
— Ну добре-добре, — здається вона.

— Я щось не розумію… — шукаю очима речі, але їх немає. — Я ж тут їх залишала!
— Що сталося? — питає Катя, а потім сама розуміє. — А де наші речі? Трясця! Михайле! — підпирає боки руками, а потім прикривається від зайвих поглядів.
— Я зараз його вб’ю, — шепочу.
— Нехай начувається! — як справжня Амазонка додає Катя. — Михасю, а йди-но сюди!
— Що таке? — відгукується брат.
— А йди-но сюди! — повторює вона солодко, і я розумію: зараз буде вибух.

— Одягайтеся й ідіть до мене! — гукнув він.
— Одягайтеся?! — вигукує Катя. — Може, ще й у що скажеш! Або де наші речі?
— Які речі!? — аж занадто награно обурюється він. — Хлопці, я весь час був із вами, про що ця жінка взагалі?

Дехто сміється, інші розглядають нас від голови до п’ят.
— Михайле, не смішно! — лютує Катя.
— А хто сміється? — ховається за спину друзяки. — Я ж попереджав вас не йти купатися!

— Катю, тримай мою сорочку, — простягає їй Назар.
— Дякую! — відразу переключається вона. — Бо хтось вирішив безглуздо поглузувати з нас.

«Радію за подружку, але ж я досі майже гола…» — крутиться в голові, щоки палають від сорому.

— Іванко, я теж можу дати тобі футболку, — тицькає мені свою одежину Михайло.

«Що робити? Залишитися в мокрій білизні чи взяти одяг від Михайла? Але це не просто жест — це ніби заявка: “Вона моя”. І цього мені найменше хочеться».

Свят

— Ану стій! — хапаю малого злодюжку за вухо.
— Ай, боляче! — скиглить той.
— Зараз поліцію викличу — ще й від батьків дістанеш, — гримаю.
— Не треба поліції! Я ж пожартував! — виправдовується.
— Сам пожартував чи хтось порадив? — підозріло мружу очі.
— Змусив шантажем! — видає. — Пожалій, відпусти…
— Що пообіцяли? — поступово відпускаю його вухо.

«Навіть шкода малого, але провчити треба».

— Що не викаже матері, — схлипує.
— Хто? — запитую різкіше.
— Он той дядько, — тицяє в бік Михайла, силует якого видно у світлі багаття.

— Давай речі сюди — і щоб я тебе не бачив! — наказую. Той слухняно виконує.
— Погуляв, блін, на свою голову… — бурмоче й тікає.
— Не заблукай! — кидаю вслід.

Я збирався непомітно повернути речі Іванки й Каті на берег, але дівчата вже встигли вибратися з води…