ГЛАВА 19

Михайло
Ти диви, набундючилися на мене вдвох! І це на того, хто зараз дорогою на річку забезпечує їм комфорт. Ну добре, зізнаюся: те бокове скло в моїй автівці й так не піднімається, але ж яка нічна прохолода! Не цінують ні моїх старань, ні страждань.

Повистрибували ледве я встиг пригальмувати.

— Він тут! — заверещала сестра, підстрибуючи від радості разом з Іванкою.

«Це кого вже вона там набачила? Чому це я нічого не знаю?» — роззираюся на всі боки.

Не знаю, кого саме побачила сестра, але я, на всяк випадок, шукаю очима Свята, аби хоч увечері не плутався під ногами.

— Поглянь! — Катька показує у бік дівчат, які безсоромно поскидали топи та коротенькі шортики й подалися купатися, соромітниці. — Я теж так хочу!
— Але ж… — зам’ялася Іванка. — Ми не брали купальників.
— От і вірно! Яка дівчина при здоровому глузді купається вночі, та ще й майже без нічого? - відповідаю обом.
— Пф! — закотила очі сестра.
— Ви купатися не підете! — владним тоном промовляю. — І крапка!
— Ще й як підемо! Правда, Івко? — і навмисне стягує з себе шортики.

Мало того що сама поскакала, наче молода кізочка, так ще й Іванку за собою потягнула.

Ну добре! Хочете купатися? Буде вам річка!

— Ванько! — гукаю сусідського хлопчину років п’ятнадцяти. — От, якщо мамка взнає, де тебе носить о десятій вечора!
— Не здавай мене! — благає той.
— Хіба добре брехати матері? — примружую очі й складаю руки на грудях.
— А ти не бреши, а просто не кажи! — хитро відповідає малий.
— Ну-ну, не знаю… — протягую. Він аж підскакує поряд, ловить кожне слово. — Хіба що…
— Що? — хапається відразу.
— Бачиш он речі двох дівчат? — питаюся.
— Он ті? — тицькає пальцем.
— Та тихіше ти! — шикаю. — Так, ті!
— Бачу, — киває. — А що треба робити, дядьку?
— Який я тобі дядько? Мені всього двадцять два, — озираюся. — Поцуп, але обережно, щоб тебе не спалили.
— А по вухах не отримаю? — заїкається.
— Не бійся! Я прикрию! — підморгую.
— І мамка не взнає, де я був? — хитає головою набік.
— Не взнає! — ствердно киваю.
— І чіпси купиш? — починає набивати ціну.
— Ну ти теж не нахабній! — брови мої сходяться на переніссі.

«Як то кажуть, якщо не подіяв попередній план — переходимо до наступного! Малий цупить речі. Заразом провчу сестру. Іванка буде в розпачі, а я галантно запропоную їй свою футболку. Іві навіть сьогодні пощастило, бо як знав — чисту одягнув! Навряд чи відмовиться. Краще ж бути вдягненою, аніж світити голим задком. А якщо Свят ще й це все побачить… Іванка в МОЄМУ одязі, а йому залишиться пасти задніх. Бо ця дівчина — МОЯ! І крапка. Оплески в студії, бо це геніально!» — складаю в уяві хід подальших дій.

Свят
Щойно натиснув на брелок, аби заблокувати автівку, як на горизонті намалювалася Ритка з Лідкою.

— Святе, так класно, що ти приїхав, — почала озиратися Рита, а потім повисла на моєму плечі.

«Взагалі-то я не заради них сюди припхався. Просто інтуїція підказала, що сьогоднішнє свято Івана-Купала не оминуть сусідські дівчата. Вірніше — одна з них. Та, яка останнім часом настирливо не бажає залишати мою уяву».

— Можна я побуду біля тебе? — зазирає мені в очі Ритка. — Просто мені здається, що мої кривдники десь поряд…

«Зазвичай, якщо страшно, то дівчина не вигулює свої коротенькі шортики в переповненому хлопцями місці!»

Не знаю, мабуть, ці слова були написані в мене на чолі, бо Лідка почала виправдовуватися:
— Це я Риту вмовила! Сидить увесь час вдома сама, я вже почала турбуватися, аби чогось не накоїла!
— Є й безпечніші способи розважити подругу! — не втримався.

— А це що за…? — звільняюся від руки Ритки. — Хвилинку!
— Святе, ти куди? — чую здивовані вигуки обох дівчат.

«А в мене зараз раптово намалювалася значно цікавіша справа…»