ГЛАВА 18

Свят
Нашвидкуруч обтираюся рушником від залишків води, а потім падаю на диван у садку батьківської садиби. Відкидаюся на спинку, заплющую очі.

Мабуть, час, нарешті, запитати себе: «Що відбувається?»

«Що зі мною коїться останнім часом? Та блін, я пам’ятаю, як виглядає Іванка, до дрібних подробиць. Її сполохані очі, мила усмішка, руденьке ластовиння на маленькому носику, тонка талія, принадні форми… Зараз знову дах знесе, якщо я не зупинюся. А ще настирливо, наче мухи, спливають у пам’яті кляті спогади п’ятирічної давнини».

— Святе, глянь, знову твоя зазноба на горизонті намалювалась, — привертає мою увагу Майя, знайома дівчина й моя однокласниця.
— Нащо тобі здалася ця малолітка, — підтримує подружку Мілана. — Поясни їй вже нарешті, що тобі цікавіше товариство дорослих дівчат.

Повертаю голову, аби переконатися. Дійсно, так і є. Іванка неподалік, всього в десяти кроках. Кусає губи й удає, ніби виконує вправи — адже ми на спортивному майданчику.

Дівчина худорлявої статури, більше схожа на хлопчиська-підлітка, особливо в цій бейсболці. Якщо чесно, я вже почав звикати до її присутності. Та й живемо в одному будинку, тільки на різних поверхах. Одна школа. Тож місць, де можна випадково перетнутися, безліч. Іноді навіть розмовляли — про що саме, вже й не пригадаю, але можу безпомилково відрізнити її сміх поміж інших. Кілька разів носив її напхану книжками сумку до школи, аби дівчина, тонка, як тростина, не зламалася під вагою.

— Святе, мені вона вже починає набридати, — надуває губи Майя.
— Вона тебе чіпає? — відмахуюся й підстрибую до перекладини.
— А який сенс? — знову підливає масла у вогонь Мілана. — Їй з тобою нічого не світить. Навіть якби виглядала так, як ми…

«Чи не занадто самовпевнене порівняння? Але я змовчав. Нехай, що мені до їхніх теревенів».

— Ну сам подумай, — продовжує Мілана. — Що ти робитимеш із п’ятнадцятирічною шмаркачкою? У ляльки гратимеш?

Вони вдвох зареготали, наче з чогось дотепного.

— Те саме, що й з вами, досвідченими! — кепкую. — Товаришуватиму! — додаю й зіскакую на землю.
— Обійдеться! — брови Майї сходяться на переніссі. Дівчата перешіптуються.
— Ви що там вже надумали? — суплюся.
— Нічого, любчику! Ти ж нас знаєш, ми — сама толерантність, — проспівала Мілана.

— Угу! — киваю, а сам пригадую, як нещодавно вони гуртом тягали за волосся дівчину з паралелі лише за те, що та щось написала про одну з них у соцмережі.

«Мав попередити, запобігти, захистити…» — картаю себе знову.
«Можливо, тоді б Іванка не щезла на довгі п’ять років. Але пізно стогнати, якщо все сталося, як сталося…»

Михайло
Це у кіно все романтично і красиво: хлопець грає м’язами перед дівчиною, яка йому подобається, а вона захоплено стежить за кожним його рухом. А тут що? Іванка навіть відвернулася в інший бік. І грізне «кія» не змогло привернути її увагу.

Ну добре! На кожен ігнор завжди є план «Б», вірніше — план «Ш». Бо ключовий у ньому саме шланг! Я — такий привабливий, у самих лише шортах під струменем води. Бризкаю на неї, Іванка спочатку сердиться, тікає, я наздоганяю і палко цілую. Вона не втримається, не встоїть, її жіночий опір впаде, дівоче серце розтане, романтика переможе! Гарантія стовідсоткова!

Думав я! І що? Отримав? Замість романтики й поцілунків — копняка!

— Якби не ти, я б його переміг! — зі злістю в голосі кидаю сестрі, щойно ми лишилися наодинці.
— Переміг? — підпирає боки руками. — Ти в своєму розумі? А бідній Іванці за що дісталося? Залицяльник ти… — вчасно закрила рота. — Ти-ти! Взагалі відбитий чи як?
— А що не так? — суплюся.
— Все не так! — в’їдливо відповідає сестра. — Ще пара-трійка таких «залицянь» — і дівчина взагалі перестане з тобою розмовляти!
— То що мені робити? — здаюся, може щось порадить.
— Триматися від неї подалі! — вирок звучить із її вуст.
— А це вже точно ні! — відповідаю собі під ніс.
— Що ти там бурмочеш? — цікавиться Катька.
— Нічого, — гримаю й зникаю в будинку.

«Так просто здатися? Оце вже точно ні!» — додаю подумки.