ГЛАВА 16

Катерина

«Ніякого особистого життя з цією парочкою! Я що, мушу весь час бути з ними поряд? І навіть на мить відлучитися не можна?» — скаржуся подумки.

— Я переодягнусь, — промовляє Іванка і чимчикує у бік сходів.

— Добре, почекаю на кухні, — кидаю їй услід. — Щось зголодніла, — коментую свої дії Михайлу й відчиняю холодильник.

Брат у цей час нишпорить по шухлядах.

— Агов, Мишку! Щось загубив? — звертаюся до нього.

— Тебе забув запитати! — кидає у відповідь.

— А ти одна люб’язність! — кладу до рота шматочок помідора.

Нарешті, здається, він знаходить те, що шукав, — пляшку з вишневою настоянкою, яку батько ще років зо два тому залишив. Відкручує й наливає у келих.

— Є привід? — піднімаю брову й складаю руки на грудях.

— Відчепись! — гиркає і жадібно  ковтає напій.

— Пф! Поводишся як хлопчисько! — видаю йому. — Хіба не зрозуміло відразу? Ти їй не цікавий.

— Знаю, знаю… Бо вона й досі впадає за Святом! Тільки я не збираюся йому поступатися! — збуджено відповідає мені.

— Це що, спорт якийсь? Це почуття, братику! — обурююсь.

Якщо чесно, то щоб Іванка почала зустрічатися з моїм братом, у мене особисто бажання — нуль. Ну не вірю я, що в них це все протримається довго. Занадто добре знаю обох. Як і не вірю зараз у те, що Іванка нарешті «перехворіла». А у світлі останніх подій, упевнена: її закоханість у Свята лише набирає нових обертів.

— Все буде! — впевнено промовляє і знову робить ковток, нервово кусаючи губи.

— Угу, — киваю.

А що ще мені залишається? Адже розумію: у такому стані його немає сенсу чіпати чи, ще гірше, сперечатися з ним або щось доводити.

Печаль у тому, що Михайло вже навіть не намагається приховувати почуття до Іванки. І це хвилює мене найбільше. Звичайно, я страшенно люблю подружку й сумквала за нею за той час, що ми не бачилися. Але життя з ними обома під одним дахом починає нагадувати мінне поле.

— На добраніч, братику! — проспівала я, дожовуючи канапку, й пішла з кухні, зрозумівши, що Іванка не поспішає спускатися.

Та до власної кімнати я так і не дійшла.

— Спиш? — постукала легенько в двері Іванчиної кімнати.

— Ні, — майже одразу відчинила вона.

— Можна до тебе?

— Звичайно, — відступила вбік, щоб я змогла увійти.

Замість того щоб намагатися вивідати у подружки, що між ними сталося, я, навпаки, хочу поділитися власними переживаннями, від яких моє серце тріпочеться наче пташка.

Тож зручно вмощуюсь поряд із нею на ліжку.

— Катю, щось сталося? Ти така… — намагається підібрати потрібне слово Іванка.

— Так! Сталося! — широко посміхаюсь. А ще гадала, що розповідати легко.

— Що? — злякано дивиться на мене.

— Я з класним хлопцем познайомилася! — радісно видаю, нарешті наважившись.

— Це ж чудово! — обіймає мене вона. — Тішуся за тебе. І як його звуть?

— Назаром, — відповідаю, вимовляючи це ім’я з насолодою.

«Якщо чесно, то чекала від Іванки теж якогось зізнання, але вона не поспішає. Хоча бачу ж: очі горять, рум’янець на щоках, а від рожевої помади й сліду не лишилося… Та вона й не пари з вуст. Тож продовжую сама».

— Він завтра запросив мене ввечері на річку, святкувати Івана-Купала! — видаю подробиці подрузі.

— І ти погодилася? — цікавиться подружка.

— Ще думаю! — таємниче посміхаюся. — От якби ти пішла зі мною, я б почувалася впевненіше.

— Не знаю… — протягнула вона задумливо, розмірковуючи про щось своє, відоме тільки їй.

— Будь ласка, — проспівала я й склала благально долоні.

— Хіба що заради тебе, — нарешті погодилася Іванка.

— Дякую! — обійняла подружку. — Обіцяю бути поряд, щоб Михайло знову тобі не дошкуляв.

«Останні слова самі вирвалися з моїх вуст. Іванка лише сутужно зітхнула у відповідь і відвернулася».