ГЛАВА 15

Свят.
Я був за крок до того, щоб розірвати цього зухвалого Михайла. Хто б міг подумати! А ще ж вважав його більш-менш нормальним. Та після того, як він поліз цілувати Іванку, ця думка швидко випарувалася. Його врятувало лише те, що дівчина сама добре впоралася — і добряче зарядила йому по пиці.

«Отримав? Це має відбити бажання чіпати чужих дівчат!»

— Агов, Святе! Ти мене чуєш? — приходжу до тями: Лідка ще й досі поряд і смикає за руку. — Я з тобою розмовляю!
— М-м, — повертаюсь до неї, але спершу переконуюся: Катя щойно кинулася за тими двома, отже Іванка вже не сама й точно не потребує допомоги.
— Ти якийсь не свій! — тараторить Ліда. — То ми йдемо?
— Куди? — примружуюся.
— Звичайно до Рити! — не витримує вона.
— Для чого? — задаю ще одне «геніальне» запитання, й вона дивиться на мене так, наче я знущаюся.
— Бо після того, що сталося, ти маєш підтримати її! Це ж твоя провина, — додає з наголосом.

«Стоп! А тепер — детальніше, будь ласка!»

— У сенсі моя провина?! — обурююся, нічого не розуміючи.
— Ну як. Аби ти того вечора поводився як чоловік, нічого б не сталося! — відрубала вона.

«Супер! І знову нуль ясності. Та в неї талант говорити так, щоб нічого не пояснити! Я що, маю витягувати з неї кожне слово?»

Нарешті ми дістаємося будинку Рити.
— Дякую. Далі я сам, — кажу, стримуючи роздратованість, і тисну на дзвінок.

Лідка хмикає й зникає за парканом сусіднього будинку.

Мені ж ніхто не поспішає відчиняти. Я вже думаю, що це чергова дівчача підстава, але двері прочиняються за мить до того, як я зібрався піти.

Перше, що кидається в очі — Рита поводиться дивно. Волоссям прикриває пів обличчя, долоню тримає в тому ж місці.
— Привіт, — протягує. — Здивована, що ти прийшов.

«Що за маячня! Сама прислала подружку, а тепер грає здивовану?»

— Проходь, — звільняє місце, щоб я увійшов.

Усе виглядає дуже підозріло. Але якщо вже прийшов, треба розібратися.

— О Святе! — раптом кидається мені на шию. — Я так рада, що ти тут!
— Рито! — вилиці на моєму обличчі напружуються. — Ти ж сама прислала подружку. А тепер дивуєшся, що я прийшов?
— Я?.. Я цього не робила, — занадто награно тягне. — А хто? Лідка? Напевно вона сама вирішила.

Я дивлюся з недовірою. Вона знову прикриває обличчя. Швидким рухом відводжу руку й закидаю волосся назад.
— Що за… — виривається в мене.

— Не треба! — Рита вислизає й знову ховається.
— Хто? — тільки й можу вимовити.

— Ти не гнівайся на Лідку, це ж вона, правда? Вона переймається за мене… Їй справді не байдуже… — заторохкотіла зовсім не по темі.
— Рито! — зводжу брови. — Хто це зробив?!

Пальці холонуть, стискаються в кулаки.

— Я не знаю… — ридає вона. — Після нашої сварки вискочила на вулицю, плакала, було темно… Хтось напав зненацька. Я відчула удар по обличчю. Їх було кілька. Один тримав, інший… — знову схлипує. — На щастя, їх сполохали. Вони кинули мене на узбіччі. Але тепер я боюся, що зустріну їх знову. Особливо зараз, коли ти погрався зі мною й залишив.

Доводиться приобійняти її, аби дівчина почала реагувати спокійніше.
— Заспокойся, будь ласка. - мій голос стає ласкавішим, настільки наскільки можу змусити себе в цей момент. - І вибач, що після нашої розмови не потурбувався, щоб провести тебе. - додаю, адже дійсно відчуваю провину.
— Чутки про те що дівчина самотня і  її нікому захистити, розходяться занадто швидко. - продовжує Рита. - І я безпорадна та легка здобич…

«А мені на мить здається, що ця історія надто вже схожа на добре продумане шоу. От тільки зараз я не можу нічого довести».

— Ти не здобич, — бурмочу у відповідь.
«І вже точно не жертва. А, можливо, твоя роль зовсім інша…»