ГЛАВА 14

Михайло.
«Чого Свят вирячився? Якщо ще не зрозумів — Іванка моя! Можу навіть довести», — з викликом дивлюся на нього поверх маківки Іванки, яку тримаю міцніше, ледве не забуваючи, що ми ще й досі танцюємо.

«Чого брови звів? Чому кулаки стиснув? Вона ж ніколи не була тобі потрібна. Пригадати приниження, яке вона пережила через тебе? Ти знаєш, яких страждань це їй завдало? Ні? Звичайно, звідки! Хіба Іванка колись цікавила тебе? Ти взагалі виявляв інтерес до когось, окрім себе? Чи звик, що всі й так біля тебе в’ються?»

«А я інший! Я справді кохаю її!» — тримаю дівчину так, щоб вона бачила тільки мене.

Невже від танцю зі мною вона так розчервонілася й схвильована?
Цей факт додає впевненості.

Неочікувано зупиняюсь. Долонями обхоплюю її гаряче обличчя.
У мене є лише один шанс втерти Красинському носа й зробити так, щоб він більше ніколи не наближався до неї. І я не можу його змарнувати.

Тож швидко цілую Іванку.

Тільки вона протестує, пручається. Трішки не такої реакції я чекав. Якось не врахував, що таке взагалі можливо. Якщо чесно, цілувати її я не збирався. Але ж така нагода — зробити це на очах у Свята! От і не втримався.

«Дома вже вибачусь. Скажу, що хильнув зайвого. Наплету ще щось. Куди вона дінеться? Пробачить. Не ночуватиме ж на вулиці й не зірветься серед ночі додому».

— Бовдур! — вигукує вона, й за мить мені прилітає смачний ляпас.

«Ось так! Хотів втерти носа, а пошився у дурні та ще й по пиці отримав».

Незручно вийшло. Озираюся навколо, швидко оцінюючи, хто міг це побачити.

Тим часом вона кидається геть. Я — за нею.
— Не підходь до мене! — вигукує. — Чуєш?!
— Вибач! — кидаю їй услід.
— Пішов ти! — огризається й пришвидшує крок.

Іванка.
«Та що це за день такий?! — схлипую і щосили стискаю кулачки. — В мене що, на лобі написано «Поцілуй мене»?

Бовдур. Нахаба. Обидва самовпевнені нахаби!» — тру губи рукавом світшота.

— Я не знаю, що на мене найшло! — наздоганяє Михайло. — Хильнув зайвого.
— Хильнув — то тримайся від мене подалі! — не стримую емоцій. — То хапаєш, то цілуєш. Батьки не навчили, як поводитися з порядними дівчатами?
— Та зупинись ти! — хапає мене за рукав.
— Відчепись! — з викликом дивлюся спочатку йому в очі, а потім на його руку, яка все ще тримає мене.
— Хіба не бачиш? Не потрібна ти йому! Біля нього завжди купа дівчат! Хочеш стати наступною? — кидає з викликом, і в мене аж у вухах бринить від образи. — А мені не байдуже… Ти не байдужа… — виправляється.
— А по-іншому не можна було? — вириваю руку.
— Та до тебе не підступитися!

— Агов! Мене зачекайте! — наздоганяє захекана Катя. — Совість маєте? Кинути мене саму на цій вечірці? — переводить погляд з мене на брата й назад.
— Що між вами сталося? — мружить очі.
— Нічого! — вигукуємо одночасно.
— Угу-угу! Локшину мені на вуха не вішайте. Я вас знаю як облуплених!

Решту шляху до їхнього будинку йдемо в суцільній тиші.
А мене всередині розриває від емоцій. Образа, розчарування й навіть відраза миготять одна за одною, як кадри старої плівки.

Збожеволіти можна. Оце відпустка!
Знала б, що таке можливо — нізащо б не дозволила себе вмовити приїхати до Каті.