ГЛАВА 13

Іванка.
— Що ти тут забув? — виривається перше, що спадає на думку.
— А ти? — посміхається він. Погляд обпалює, і мені здається, що я тону в цих очах без шансу на спасіння.

Свят усе ближче нахиляється, невпинно скорочуючи відстань. Я завмираю, боячись поворухнутися. Скільки разів уявляла цю мить, що вже й не порахувати. А як справдилося, здається, забула, як дихати.

Але Красинський точно не розгубився. Його тепла долоня лягає мені на потилицю, а губи накривають мої. Все, що можу видати, — тихий стогін: чи то від здивування, чи то від задоволення.

Цей поцілунок зовсім не схожий на підлітковий «з вдячності». Він гарячий, дорослий, збудливий, і я починаю тремтіти. Як не дивно, але те ж саме відбувається й зі Святом. Бо ще за мить він відривається від моїх губ, важко дихаючи.

— Більше не роби цього, — шепочу, сама не знаючи, звідки сили.
— Бо що? — знову посміхається, все ще тримаючи мене.
— Бо пожалкуєш! — рішуче відповідаю.

І знову та самовпевнена усмішка.
— А я ризиковий! — промовляє й знову цілує.

«А я ще гадала, що попередній поцілунок був гарячим. Та він ніщо в порівнянні з цим! Але замість насолоди перед очима постає його дівчина. Яку гру він веде? Вирішив розважитися? Та я точно не дівчина для розваг!»

От і стали в пригоді навички самооборони, які я свого часу добре завчила. Щосили наступаю п’яткою на його ногу й ліктем б’ю у бік.
— Дарма! — кидаю й, скориставшись моментом, вислизаю з кімнати.

Тіло ще зрадницьки тремтить.
«Покарала нахабу й вчасно втекла з невдалого сховку. Але чи справді цього я хотіла?»

Не знаю, що відповісти. У моїх мріях поцілунки Свята зовсім не викликали такої реакції. Та й не були настільки гарячими. Взагалі не знаю, звідки взялася витримка встояти перед ним.

«Але все вірно! Не варто зраджувати принципам і обіцянкам. Навіть зі Святом. Тим паче з ним!»

Та щойно опиняюся на порозі будинку, як одразу потрапляю до хвацькиз рук Михайла.
— Ось ти де! Пам’ятаєш, що заборгувала мені танець? — питає й тягне за собою.
«Наче він залишив мені бодай крихту шансу забути про це!»

Свят.
Мружуся від болю. Ця мала щойно добряче зацідила по синцю на ребрах, аж подих перехопило. Спираюся на руку, біль поступово відпускає.

«Як цікаво вийшло. Іванка сама потрапила до моїх рук! І все ж таки вона солодка. Настільки, що ледве втримав контроль! Такий голод відчув поряд із нею, що опанувати себе було ще тим випробуванням. Хто б міг подумати!»

Глибоко вдихаю й торкаюся до губ.
Уф. Досі палаю! І тепер ще цікавіше.

Чого я чекаю? Кидаюся за нею слідом. Та щойно виходжу надвір — ловлю облизня. Вона не сама. Вже танцює з Михайлом, наче нічого й не було. Вилиці мої напружуються.

«Що це? Ревнощі? То й мені тепер знайоме це відчуття. І мушу зізнатися -  болюче».

Роблю крок їм назустріч, та Лідія — найліпша подруга Рити — хапає мене за руку.
— Святе! Ось ти де! Нарешті знайшла! Ми можемо поговорити?
— Про що? — напружуюсь, холодок біжить хребтом.
— Дещо сталося… з Ритою, — схвильовано промовляє Ліда.
— Хвилинку… — тягну час, бо не можу лишити Іванку в Михайлових «обіймах». Але Ліда не відпускає.

Отже, моє передчуття халепи й цього разу не підвело. Щось таки сталося. Інакше б Ритчина подруга не була такою настирливою.